Николай Олейник - Леся

Чуєш голоси нового дня. Людино? Бачиш світанок? Він уже загорівся. Великий, кривавий. Запалав полум'ям сердець нужденних, голодних, залюблених у майбутнє, готових заради нього на велику потребу.

…До кімнати зайшов Квітка. Лариса Петрівна чи не помітила, чи не звернула на це уваги. Климент Васильович знав ці хвилини: Леся не любила, коли перешкоджали. Все ж влучив, здавалося б, слушну мить і сказав:

— Ти гориш уся, Лесю… Спочинь же.

— Горю?! Правда, любий, все життя моє — невпинне горіння. На моїх очаз{ згоріло стільки прекрасних сердець! То чому моє має тліти? Я ж — Одержима… Я клялася їхнім життям, їхньою мукою. Я мертвим дивилася в очі.

Горить моє серце. Чуєте, Люди? Його запалила іскра палкої до вас любові. Ви навчили мене ніжності і жорстокості, пісням своїм і плачам, добру навчили і злу, радощам і стражданням. Спасибі вам. Люди! Я не гніваюсь за свої муки, не нарікаю на долю. Вони дали мені сил Прометеевих, терпіння народного. Я ними житиму, я маю в серці те, що не вмирає.

Я йду до вас. Люди!

Одного літа я багато подорожував по Волині. Саме тривала робота над «Лесею» — першою книжкою майбутньої дилогії про Лесю Українку, і мені необхідно було поновити деякі враження про цей диво-край, побувати у місцях, пов'язаних з іменем великої поетеси, зустрітися з людьми, які її знали, бачили, слухали.

Літо було у розпалі, пора стояла погідна, тепла, на луках косили трави — над селами, над обійстями стояли солодкі пахощі свіжого сіна, квіток, повітря бродило терпким ароматом молодої глиці, ситнягу, очеретів, що зеленими островами виднілися на тлі голубих волинських озер.

У Скулині, далекому, загубленому серед дрімучих лісів селі на Ковельщині, мені зустрілася група учнів, що так само подорожувала Лесиними стежками. У розмові — куди хто їде далі — один з учнів сказав не без гордості: «А ми в Нечімне, туди, де Леся Українка написала свою знамениту «Лісову пісню»…» Я чекав, що хтось поправить хлопця, та ніхто й не збирався цього робити, тож довелося взяти цю місію на себе.

Яким же було здивування школярів, коли вони почули, що нічого подібного, «Лісова пісня» написана зовсім не тут, не на Волині, а далеко від неї, аж по той бік Кавказу, в Кутаїсі. «Як же?» — тільки й кинув хтось, однак заперечувати не насмілився, власне, заперечувати не було чим.

На жаль, це не перший випадок, коли написання шедевра української літератури адресують на Волинь. І не тільки діти, а, буває, й дорослі, навіть ті, хто мав справу зі школою, літературою.

Чому це так?

Насамперед, звичайно, від незнання історії літератури, а головне, на мій погляд, від зачарованості самою драмою. Краса описаної у ній природи, звичаїв, побуту, багатство пісень, легенд, повір'їв та переказів так зачаровують, що справді не залишається сумніву щодо місця написання твору.

Місто Звягель — нині Новоград-Волинський, де народилася Леся Українка, — стоїть на мальовничій поліській річці Случ, серед гаїв та дібров, воно не раз згадано у віршах та листах поетеси. З Новоград-Волинського Лесині батьки змушені були переїхати до Луцька, а вже потім вони оселилися під Ковелем, де прикупили собі землі, посадили великий садок, завели сяке-таке господарство. Село називається Колодяжне — від колодязя, що колись стояв при дорозі.

Леся дуже любила Колодяжне та його околиці. Вона разом зі своїми подругами, — одна з них. Варвара Йосипівна Дмитрук, дожила до наших днів і багато розповідала мені про малу Косачівну, — купалася в тиховодих озерцях, рвала квіти та плела віночки, співала розважливих волинських пісень.

Ой чи так красне в якій країні,

Як тут, на нашій рідній Волині!

Ніч обгорнула біленькі хати,

Немов маленьких діточок мати,

Вітрець весняний тихенько дише,

Немов діток тих до сну колише…

…Одного разу Косачів запросили до Скулина, що кілометрів за п'ятнадцять від Колодяжного. Стояла чудова погода, літо, Ольга Петрівна зібрала своїх малих і поїхала.

По кількох днях перебування в Скулині Леся і Михайлик відпросилися в матері до Нечімного — урочища за кілька кілометрів од села. «Отам-то вже напевно побачу ту мавку», — думала Леся. Мати відпустила малих разом з пастухом, дядьком Левом. Яка то була радість для Лесі та Михайлика! У дядька невелика хатина, геть уся обвішана різним зіллям, неподалеку криничка, де така смачна вода, навколо стільки квітів, птахів, білок, такі могутні тут дерева — очі розбігаються, дух захоплює!