Николай Олейник - Леся

«Коли прокинутись рано та глянути — здається, все пливе кудись на казкових легких каравелах. Потім, як підніметься сонце і зійде туман, відкривається дивовижна картина: тиховоде, вкрите килимом з ряски озеро, оточене зеленими, як рутвяний вінок, берегами, за ним вільшина, а далі ліс, що переходить у густий сосновий бір і тягнеться хтозна-куди..»»

Я стояв, зачарований красою. Коли б зараз, через стільки літ, мене запитали, що я бачив, уперше опинившись біля озера, я відповів би: тишу. Так, насамперед побачив тишу. Вона була голубувато-зеленого кольору. Нечімне — одне з рідкісних в наші часи місць, де не чути пострілів на зорі. Сама природа потурбувалася про його захист — заховала далі від людних місць, оточила непрохідними лісами та заростями. Та й відому тут легенду про те, що той, хто прийде до урочища із злими намірами, буде або затягнутий трясовиною, або залоскотаний русалками, по-моєму, створила так само природа, аби застерегти людей од нерозумних вчинків.

…А в думках бриніло — з того ж таки листа: «І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували — пам'ятаєш? — у дядька Лева Скулинського».

«У дядька Лева Скулинського». Що це: справжнє прізвище? В такому разі нам буде відомий прототип одного з головних героїв «Лісової пісні» — там теж «дядько Лев»; чи, може, звичайне означення місця мешкання знайомого Косачів?.. Тоді чому з великої літери? Друкарська помилка? Ні — згадалося — в оригіналі Лесиною рукою написано так само… Отже, прізвище. Отже, «дядько Лев» з п'єси — це той же «дядько Лев Скулинський», у якого ночували Косачі.

На Волині рідко зустрічаються прізвища, які б походили від назви села чи міста. Там більше — за родом занять або за якоюсь іншою прикметою… Як бути? Треба перевірити.

До Скулина повернувся опівдні.

— Скажіть, чи е у вашому селі Скулинський? — звернувся в сільській Раді до жінки-виконавця.

— Аякже?! — здивувалась вона. — Всі ми Скулинські.

Саме цього я найбільше боявся. В роздумах скоротав ніч, поклав скоріше добиратися додому, до архівів, аби з їх допомогою уточнити.

Вранці ми сиділи з головою колгоспу на ганку, чекали машину. День видався ясний, безхмарний. Напередодні почався сінокіс, село здавалося безлюдним — на світанку всі пішли на луги, на ферми. Раптом долинули якісь звуки.

— Чуєте? — насторожився я. — Десь грають.

— Грають, — підтвердив голова. — Є тут у нас один старий…

Тихін — так звали старого — жив майже поруч із сільрадою. Коли ми зайшли, він сидів у «чорній» половині хати. Перед ним на ослінчику лежали дуже схожі одна на одну сопілки, їх було, мабуть, з тридцять. Тихін перебирав їх загрубілими, неслухняними пальцями, клав на коліна і, вихопивши із жаровні розпечену прутину, мистецьки пропалював у сопілці дірочки. Дірочки були малесенькі, акуратні — в рядок.

Ми привіталися, але відповідь почули не одразу. Спочатку лягла на купку ще одна готова сопілочка, а вже потім піднялися на нас вицвілі очі. Дідусь був сухий, щуплий.

— Драстуйте, — відповів м'яким, глухуватим голосом.

— Майструєш? — запитав голова.

— Майструю.

— А до тебе ось чоловік. Здалеку.

— Коли з добром, то сідайте, — запросив Тихін. Голова незабаром пішов, і ми залишились удвох.

— І давно ви їх робите, діду? — запитав я.

— Хе! Давно. Літ, певне, з півсотні. Ще як пастушком у Левка Кукохи був та й навчився… Пасем, бувало, в Нечімному, то він все майструє, все майструє… Добрий був чоловік Левко. Співучу мав душу. А що вже знав усякої всячини… — Розмова захоплювала старого. — То був чоловік! — вів далі він. — Землю знав, як свої п'ять пальців. Один пан кожне літо їздив до нього. І з дітьми, бувало.

— А як звали його, як прізвище того пана? — запитав я, мабуть, дуже хвилюючись, тому що Тихін глянув на мене підозріло, усе ж відповів.

— Косачем звали. Здається, Петром…

У мене дух перехопило. От так несподіванка!

— Як, ви сказали, прізвище Левкове?

— Кукоха. Левко Кукоха.

І він повідав про нелегке життя хлібороба. Левко був бідняком. Земля звісно яка. Пісок піском. Але він і пісок той любив. Ніхто в селі — та й околицях — краще нього не міг вгадати погоду, ніхто так не знав властивостей трав і квіток, як знав їх Левко. Але над усе захоплювала його музика. Музика полів і гаїв. Він міг годинами віддаватися їй. В інші часи з нього, напевне, вийшла б знаменитість…

Кожного літа Левко наймався пасти худобу. Тільки так він міг прожити. Громада годувала пастуха, одягала, вона була для нього і сім'єю, і рідним домом. Від тепла до тепла був Левко або в полі, на пасовиську, або в лісі, лише зрідка навідуючись до села.