Николай Олейник - Леся

— Що я бачу, панно Косач?! — вигукнув самовдово-лено. — У вас «Искра», яку ми шукаємо…

— Так, «Искра», — твердо відповіла Леся. — Я літераторка, невже мені не вільно читати те, що друкується?

— Гм!.. Ніби вам не відомо, що це видання підпільне, заборонене.

— Трудно знати, що тепер не заборонено.

— Шукайте пильніше, — наказав офіцер і потряс газетами. — Як бачите, ми не помилилися, шановна, — торжествуюче звернувся до Лесі.

— Але й заслуги вашої тут мало. Будьте певні, аби я постійно тримала в себе газету, ви її не знайшли б.

— Як сказати.

Обшук тривав кілька годин. Жандарми перенишпорили кожен закапелок, переглянули всі до одної книжки. Нічого, крім «Искры» та двох адресованих Ользі Петрівні листівок, вони не знайшли.

Коли склали акта на конфіскацію, офіцер сухо об'явив:

— Іменем його величності громадянки Лариса і Ольга Косач арештовуються.

— Я щойно з-за кордону, в чому ви мене звинувачуєте? — запитала Ліля.

— Там розберемось.

— Ви не маєте підстав, — втрутився Кривинюк. Офіцер глузливо глянув на нього.

— Підстави завжди знайдуться, — скептично всміхнувся. — Прошу не затримувати.

Лариса Петрівна і Ліля одяглися, попрощалися з рідними. За надвірними дверима зимовий вітер палом обдав їхні обличчя, сипнув колючою крупкою. На вулиці офіцер гукнув:

— Мартинов! Заведи у відділення… Та дивись мені! Над Києвом меркли зорі, густішала передранкова темінь.

Либідське поліційне відділення було забите вщерть. У кімнатці для реєстрування арештованих найрізноманітніший люд.

Ларису Петрівну і Лілю помістили в більшменш чисту, хоч і вогку камеру з невеличким загратованим віконцем угорі. Камера слабо освітлювалася, тому одразу розгледіти в'язнів не вдалося. Відчувалося лише, що їх тут повно; одні лежали просто долі, інші сиділи, згорбившись, попід стінами. Сестер пропустили, дали їм місце.

— Сідайте, — запросив чийсь ніби знайомий голос. — Там ще багато?

Лариса Петрівна придивилася.

— Борисе Дмитровичу! І ви тут?

— Як бачите, — сказав Грінченко й закашлявся. — От уже несподівана зустріч, правда? — мовив перегодя.

— За віщо ж вас?

— Прийшли, перевернули все догори дном, забрали — і все. Допитайся в них — за віщо. — Він був у приношеній смушевій шапці, довгім пальті. Тьмяне світло ще більше підкреслювало його загострений ніс, запалі очі: Грінченко вже кілька років хворів на сухоти. — Зрештою, це мене ніскільки не дивує, — додав. — Зараз вони, — кивнув на двері, — самі себе бояться.

— Істинно, по маніфесту: мертвим — свободу, живих — під арешт, — додала Леся.

— Однак тихіше, ми не одні, — застерегла Ліля.

— Все-таки добре, що життя потроху привчало мене до неволі, — сказала Лариса Петрівна.

— Волів би я триматися подалі від цієї науки, — не-вдоволено мовив Грінченко. Хвилювання, холод роздирали йому груди кашлем.

— Закутайтеся, Борисе Дмитровичу, — пораяла Ліля. — І помовчіть — тут вогко, холодно.

— У мене вже ноги заклякли. З самого вечора ні сісти, ні прилягти… — Грінченко підняв коміра, прихиливсь до стіни.

Арештанти більше мовчали. Кожен тривожився своїм. Тільки Ларису Петрівну охопила якась холодна байдужість. Хоча ні — її серце виповнила затамована гордість. Адже, виходить, її робота, робота літератора, теж рискована; отже, за неї теж терплять і навіть гинуть, як загинув ще молодий Павло Грабовський…

Це було відкриття, зроблене з примусу.

Лариса Петрівна відчула в собі хвилю радості — вона затамувала добре відомий їй неврастенічний біль у потилиці та між лопатками, біль життєвої втоми.

У камеру пробився запізнілий несміливий ранок. Пучок слабого світла кинув сірі плями на бліді лиця в'язнів» на брудну цементну долівку. Люди заворушилися, запозіхали, дехто з курців закурив, але зразу ж, зваживши на протести, погасив цигарку.

Куті залізом двері гаркнули важким засувом, прочинилися.

— Грінченко! — гукнув черговий. — Передача.

— Хто там?.. Хто приніс? — зраділо запитав Борис Дмитрович.

— Неважне. Получай, — ткнули через поріг.

У вузлику пляшка теплого молока, кілька котлеток,

хліб.

Грінченко розіклав усе це на хустці.

— Прошу, Ларисо Петрівно, Ліля… Беріть. Косачівни подякували.

— Беріть, беріть. Церемонитись тут нема чого. Це вам не в гостях.

Поки підснідували, розвиднілося зовсім.

— Доки ж триматимуть отак у невідомості? — почав знову Грінченко. — Викликали б, звинувачували…

— Я зараз думаю про інше. Ми з вами просиділи тільки ніч, і вже, здається, терпець уривається. А як же людям, котрих замолоду на все життя саджають у кам'яні мішки?