Николай Олейник - Леся

«…Вкраїно! Красо моя, туго моя нерозрадна, де ти? Обізвися, рідна! Я вчую твій голос. Пізнаю його в шепоті вітру, в пахощах чебрецю й материнки. Чуєш-бо, нене? Це я, дочка твоя, Леся, що нареклася ім'ям твоїм священним. Пам'ятаєш мене? Пригадуєш заквітчане волинське дівчатко, що вночі самотою бігало в ліс, аби завидіти мавку, що завмирало при піснях твоїх та легендах, — пригадуєш? Я не забула тебе. І не забуду. Школи! У найскрутніші хвилини, коли життя обертається мені лише мукою, я кличу тебе, і мені стає легше. Так повелося здавна. Відтоді, як життя почало брати мене, ще дитину, в лещата невиліковних хвороб, стало кидати мною по чужих землях, манячи звабливою надією на одужання. Де б я не була, якою красою не милувалася, — твоя краса, краса вишневих садів і задумливих пралісів, голубоводних озер і Славути ревучого, ніколи не блідла в моїх очах. У Німеччині і Болгарії, тут, на Кавказі, і в Італії, навіть у славнім, гордім своїми творіннями стародавнім Єгипті я снила тільки тобою. Твоїм сонцем і зорями, гомінкими містами і вбогими селами, скупим щастям і великою кривдою, минулим твоїм і майбутнім.

Не суди мене, рідна. Знаю: я мало зробила в ім'я твого майбутнього. Але ніколи задля нього не шкодувала і не шкодую сил, навіть життя. Бери мене — я твоя, тобою народжена, твоїм молоком випоєна, твоїми піснями, словом твоїм невмирущим наснажена. Треба — я сьогодні, сеї ж миті віддам усе це тобі… А хочеш — пісню складу в твою честь, ясну, голосну та барвисту. Вкладу в неї все, чим багаті мої серце і думка, поєднаю в ній найчистіші поривання Людини. І назву — знаєш як? — Лісовою… піснею милих наших поліських гаїв. Я так скучаю за ними! Кажуть — це буває перед останньою дорогою. Що ж, нехай буде й так. Нехай для мене вона буде лебединою піснею. Хай потому онімію і оглухну, тіло моє хай стане землею плодючою, — не журися за теє. Аби тобі було краще. Коли промінь, в котрім я згоратиму, хоч на хвилину прискорить світанок дня, якого ти ждеш, Україно, я буду безмірно щаслива».

…Кутаїсі тонув у млі. Лише подекуди, мов світляки, блимали на вулицях ліхтарі.

Климентові Квітці не спалося. Мучили безсоння і думки. Думки важкі та безрадісні. Про життя. Ось уже повернуло на четвертий десяток, а щастя, бодай хоч краплю, певне, так і не доведеться звідати. Єдиним ясним променем всієд цієї буденщини е вона, Леся. В ній і розрада, і втіха. Три роки, відколи побралися, — мов один день. А було ж, а доводиться всяко. Найчастіше, звичайно, скрутно: зі службою ніяк не наладиться, кидають ним то в Тифліс, то в Телаві, Кутаїсі… А це, кажуть, має бути нове призначення — в Хоні… Що не переїзд — зайві витрати, нервування, утома. Сил і так бракує, надто Лесі. Година інтенсивної праці коштує їй надто дорого. Весь день чи й два потім головні болі, нездужання. Власне, це вже стало хронічним. Необхідне лікування, режим, відпочинок, а звідки його, за що все те візьмеш?

За стіною в сусідній кімнаті щось грюкнуло. Думки враз відлетіли. Квітка прислухався: тихо. Але що могло грюкнути? Леся завжди така обережна… Дивно. І нічого не чути.

Квітка встав, квапливо вдягнув халат. Лариса Петрівна скорчившись лежала поперек ліжка. На підлозі валялись книжки, списані аркуші.

— Лесю! Що таке? — кинувся до неї. Щось подібне до здавленого стогону почув у відповідь. Климент Васильович обережно підняв дружину, поклав зручніше в постелі. Лосині чоло, шия були вкриті рясним холодним потом. Очі заплющені, міцно стулені уста. Такого з нею ще не траплялося.

Однак — що ж робити? У Квітки від хвилювання застукало в скронях. Хоч би ж слово промовила, сказала — що, де саме болить. Невже знов уремія? Попередні напади хоч були й тяжкими, все ж до непритомності не доводили…

Климент Васильович покликав сестру. Він і сам зумів би зробити укол, ввести обезболююче, але… тільки не Лесі.

…Незабаром Лариса Петрівна опритомніла. Лежала бліда, аж прозора, з невимовним болем в очах. «Як вона змарніла останнім часом, — дивлячись на неї, думав Квітка. — Вилиці ще більш загострилися, підборіддя…»

— Може, поп'єш чого? — запитав. Хитнула головою.

— Мені вже легше.

— Що тобі болить, Лесю?

— Нічого, все гаразд. Нирки чогось обізвались. Дедалі голос її міцнів, з обличчя сходила печать муки.

— А знаєш, Кльоню… Мавка не вмре… мрія не повинна вмирати.

— Полеж спокійно.

— Я оживлю Мавку, а з нею і Лукашеву людську надію на краще, — говорила Леся. — Таке кохання не повинно вмерти.

Чи ж то ганьба, що маю серце не скупе, що скарбів воно своїх не криє, тільки гойно коханого обдарувало ними, не дожидаючи вперід застави?