Николай Олейник - Леся

На той час, коли приїжджали до Скулина Косачі, Левко батракував у місцевого батюшки. Там вони познайомилися, тоді, мабуть, і зародилося у гостей бажання відвідати Нечімне.

— Що ж було далі? — нетерпляче запитав я.

— А що? Помер, та й усе, — відповів старий. — Перед самою війною помер. — Він задумався, дивлячись поперед себе, і сказав те, що, мабуть, повторював не раз: — Добрий був чоловік…

Цей літній оповідач не знав, що він так само «добрий чоловік», адже зберіг у своїй пам'яті безцінні для нас спомини.

Це було під час моїх перших відвідин Колодяжного. Надвечір, після цілоденного блукання, я повернувся на колишню садибу Косачів.

На доріжці, що вела до хатини, показалась постать. Я одразу пізнав у ній Варвару Йосипівну Дмитрук, Лесину подругу, з якою стрічався напередодні.

Старенька, мабуть, не помічала мене, хазяйновито обдивлялась садибу, щось на ходу підбирала, потім довго зачиняла віконниці в головному (батьківському) будинку, врешті надалася до «білого будиночка». Вона йшла боса, майже нечутно ступаючи; висока, трохи надломлена старістю та й життям, у білій-білій рясно вишитій сорочці, здавалася якоюсь казковою…

— Сидите? — спитала. — Онука моя, Зоя, прийшла оце з поля, принесла букет — нате, каже, понесіть Лесі.

В руці вона справді тримала квіти — материнку, сокирки, волошки, дуже пахучі польові ромашки і ще якісь — розрізнити які вже заважали сутінки.

— Тут недавно дівчата були, — сказав я, аби підтримати розмову.

— Вони щоліта тут порядкують. Внучки Лесині… Колись і ми були отакими, — зітхнула Варвара Йосипівна. — Бувало, прибіжить до мене Леся — жили ми тоді, вважайте, по-сусідськи, наша хата стояла он тамечки, — показала рукою на городи, — прибіжить і:

«Варко, ходімо по квіти!» Тут роботи повнісінько — і менших гляди, і миски-ложки помий, і зілля нарви… еге ж, а вона: ходім та ходім. Упораємось, поприбираємо удвох — і гайда. Недалеко ж, на пастовні, квіток тих — що зірок у небі. Яких тільки хоч… А Леся любила плести вінки. Ото назбираємо квіток, посідаєм під вербами і ну плести, ну плести… Один одного кращий. А в найкращому Леся могла і весь день проходити. Може, бачили: є її фотокартка, там вона як польова царівна у стрічках і у вінку з дикими рожами. З дикими рожами плести трудно — колючі, зате ж гарно як!..

Варвара Йосипівна оглянулась на двері — так, ніби чекала, що вони ось-ось розчиняться і на порозі стане сама господарка «будиночка», Леся, і вона вручить їй квіти. Але двері німо біліли при місячнім сяйві, навколо стояла тиша, тиша, яка буває в селі хіба що тільки короткої літньої ночі після тяжкої денної праці, і подруга Лесиних днів, очевидно ще й тепер бентежачись спогадами, не знесла мовчання.

— А що вже пісні любила! — мовила знову. — Не спала б, не їла — аби тільки слухати. І слухав, і сама співає. А то ще записувать почала. Нащо, питаю, записуєш, адже й так пам'ять добру маєш? «Е-е, — каже, — то я знаю одна, а от коли будуть списані та ще видрукувані — всі знатимуть». Так хотіла, щоб нашу пісню всі знали! Щлу книжку про пісні наші лісові написала. Читали, певне?

— Навіть оперу слухав, — похвалився я.

— Ну от. А я і вчитать незугарна.

— Зовсім не вмієте?

— А не вмію. Леся хотіла було навчити, вже скілька літер і знала, та як захорувала вона, як почали возити її по тих операціях — пропала вся моя грамота.

Мені хотілося більше почути про минуле, про Лесю, і час од часу, як тільки міг обережно, повертав розмову до того.

— І клуб у селі гарний, а от «Лісової пісні» ваші аматори досі чомусь не поставили. — Сказав і пошкодував було — досить уже чітко прозвучав у моїх словах докір. Але Варвара Йосипівна чи не вловила його, чи, може, мовчки, в душі, пробачила мені.

— Поставлять, — запевнила. — Сміхота! Кинулися по селу шукать постолів і, повірте, насилу найшли скілька пар… Із міста, з театру, тут наїжджає один, — додала перегодя, — помагає, то вже, напевне, поставлять. Був і в мене — розпитував що й до чого. А я хіба відаю? Знаю тільки, що Леся ні свята, ані весілля жодного не минала — все слухала та примічала усе. По людях їздила. Чули, мабуть, про Нечімне? Це за Скулином, кілометрів п'ятнадцять відціль. Був там у Косача, в Петра Антоновича, у батька Лесиного, свій чоловік, то Леся й їздила туди вліті. І Михайло, братик її, так само їздив. Одного разу, як вернулися відти, Леся мало не всеньку ніч розказувала про Нечімне: про озеро, яке воно там драглисте й заросле, про дуби, що їх там виділа… і про якогось, — не пригадаю вже його ймення, вони в нього ще ночували у лісі, — дядька, котрий літував у Нечімному з худобою і знав багато усякої всячини, самому лісовикові був приятелем, багато розказувала. Еге ж…