Николай Олейник - Леся

Чи можна ж умертвлять таке чуття?

— Не треба, не хвилюйся.

— Ні, ти подумай, — підвелася, — подумай тільки!!

— Але ж, Ларисо, — заперечив Квітка, — ця драма ось кілька днів не дає тобі спокою. Ти майже не їси, не спиш.

— То й що? — Напад минув, і Лариса Петрівна встала. — Хіба живемо заради спокою? Я муку свою люблю, ти ж знаєш.

— Тому й хочу, щоб ти спочила.

— Я мушу кінчать цю пісню… Інакше… інакше збожеволію. — Вона поправила коси, що було розтріпалися, взяла зі столу підібрані ним аркуші. —«По край лісу таємнично біліють стовбури осик та беріз, — почала читати знову, — весняний вітер нетерпляче зітхає, оббігаючи узлісся та розвіваючи гілля плакучій березі. Туман на озері білими хвилями прибиває до чорних хащів; очерет перешіптується з осокою, сховавшись у млі…» Ти бачиш їх, Кльоню, чуєш той шепіт? Як погано, що ти не побував на нашій Волині. Вона нахлинула на мене, роздирає мені серце своїми тужливими піснями, чутими ще в дитинстві. І я знаю: вони не відступлять, поки не вляжуться отуто, на папері. Через них я більше нічого не можу ні думати, ні відчувати. Поза цим я мертва, мовби мене нема на світі.

Климент Васильович відчинив вікна. Дощ ніби ущух, надворі стояла глибока тиша.

— Тобі шкідливо перевтомлюватися. Зрозумій же нарешті.

— Така, друже мій, доля поетів, що кров'ю власного серця мають поливати собі шлях до безсмертя. Безсмертя мене не турбує. Мені болить сьогоднішнє і майбутнє мого народу. Задля цього жертвую всім. Мені й так часами буває незручно, що більшість моїх партійних товаришів надто оберігають мене, затуляють од ворожого ока. І коли я не в силі переінакшити цього, то хоч у власному писанні робитиму так, як вимагає моє сумління. А з усім іншим — хай історія розбирається, це її клопіт. — Вона знову сиділа за столом, переглядала рукопис. Квітка вже знав: мине кілька хвилин, і Лесю не відірвеш — забудеться і сидітиме до… певне, тепер до чергового нападу котроїсь із хвороб.

Зітхнув.

— Але чому ти саме цю драму так опікуєш? — спитав. — Наскільки я знаю, вона далека від того, об чім тільки що тобою говорено. Звичайний собі фольклорний сюжет, яких не бракує в літературі. Коли хочеш, — навіть подібно до Олеся.

— Ну, це вже вибач, — перебила нетерпляче. — Олесева «Над Дніпром» мені видається убогою. Народного там тільки фон… І потім: невже ти гадаєш, що ця прадавня тема вичерпана? Кожне наступне покоління шукатиме в народній творчості свого, нового. До того ж я глибоко переконана, що історію Мавки може написать тільки жінка.

— Хіба що, — всміхнувся Квітка.

— Так, так. А щодо значимості цеї речі, то я не ставлю її вище од інших. Просто інакше писати її не можу. Потім: чому ти вважаєш, що революційним може бути твір тільки з брязкотом зброї, гулом розгніваної маси?

— А Мавка? До чого кличе вона?

— До кращого, що є в людській душі, в людині і що так попрано в ній цією дійсністю, — до чистоти душевної.

— Але ж подумай: ніколи ще ти не писала в такому стані.

— Правда твоя… хоч майже кожна з останніх моїх речей обходиться мені занадто дорого. А що ж? Може, ця «Лісова пісня» буде лебединою піснею Лесі Українки.

— Не говори… — Квітка стримався і вже лагідніше додав: — Ця нічна розмова, бачу, не до добра. Ходи краще спати.

— Я зараз… одну хвилину… — і рука її швидко забігала по паперу.

Квітка постояв трохи і, обережно ступаючи, щоб не рипіли пересохлі від давнини мостини, вийшов.

Дні життя рахувалися тепер «Піснею»: сьомого дня закінчено другу дію; восьмого — сцену зустрічі Мавки з Лісовиком; дев'ятого і десятого… ці дні видалися найтяжчими. Боліла шия, голова, плечі, ніби вона не писала, а вантажила мішки чи довбала неподатливу скелю.

На сході, погожий за весь цей час, займався ранок, місто купалося в променях, пробуджувалося галасом візників і перекупок, що поспішали першими потрапити на базар, шарканням мітел і чиїмись поспішливими кроками, а в її уяві, перед нею лежала поліська пуща, дрібний сніг помалу припорошував дерева, озеро, галявину, на якій ще недавно стояла Лукашева хата. А он і він: змарнілий, давно не стрижений, напівзодягнений, сидить під старою вербою, що сонно поспускала сиве од снігу віття. Сидить і благає свою зрадливу долю,'питається в неї поради.

Сп'янило тебе, Лукашу, кохання. Загубив ти його, загубив своє щастя. Десь блукає воно, мов туман гаєм… Але живе. Чуєш, живе! Бо ніщо в світі не зникає безслідно, надто ж — кохання. Хай ти його зрадив через свою безрозсудність, хай знехтував, — раз тобою народжене, воно житиме вічно, не в твоєму, так у чиємусь серці, а житиме, садитиме дивоцвіти на землі цій окраденій; твоє, тільки твоє, — воно виросте у велику вселюдську любов, яка знищить морок, розтопить кригу, що сковує душі невільних.