Николай Олейник - Леся

— Еге ж. Трошки полем, а там гаєм — так і дісталися.

— А батько оце мов де пропали. Як пішли після снідання… Ну, то заходьте ж… Ольго Петрівно, Лесю!.. Чи вас просити! І ти, Дорочко. Будьте як дома.

Хата була з двох половин, через сіни. Лисенки займали ту, що од саду, — дві кімнати і кухню. В одній, світлішій, кімнаті стояв блютнерівський рояль, дубовий стіл, накритий простою селянською скатертиною, посеред якого поблискував начищеними боками старенький тульський самовар; попід стінами, застелені обрусами, тяглися широкі тесані лави; у простінку між вікнами. убраний рушниками, висів портрет Шевченка. Змащен червоною глиною долівка була притрушена лепехою

— У вас як на тройцю, — зауважила Ольга Петрівна.

— Це все батько. Любить, як у хаті травами пахне… Та воно, скажу я вам, навіть краще, бо од піску тільки пилу повнісінько.

Дора з наймолодшою Лисенковою, Мар'яною, клопоталися біля квітів, підрізали корінці, ставили в глечик.

— Давайте сюди, дівчата, — обізвалася до них Катерина Миколаївна.

Букет поставили посеред столу. Лариса Петрівна підійшла до рояля.

— Хочете пограти? — запитала її Катерина. — Прошу, будь ласка. В нас оце якось був цілий концерт.

— Спасибі… Хтось приходив чи приїздив? — поцікавилась Леся.

— Та цей же, Антон Калита, з Борисполя… А з ним ще чоловік шість селян. Грали, співали… Поїхали аж другого дня… Батько навіть помолодів, наслухавшись їх.

— Давно я його не бачила, — з жалем сказала Леся.

— Такий же! Хоч кажи, хоч мовчи, а він своє:

працює день і ніч, та й усе. Потім на серце скаржиться. Яке ж серце після цього не втомиться?

Леся злегенька натиснула клавіші. Рояль обізвався глухо й затих. Але не затихли звуки в її серці. Вони збурили в нім хвилю далеких споминів. Коли вона дівчатком бігала до Миколи Віталійовича вчитись… його концерт… перші самостійні етюди… Коли це було? Взагалі чи було коли-небудь?

Вона грала. Одноруч, лише альтову партію… Це була мелодія Лисенка на її переклад з Гейне… її улюблена!

— Важко все-таки? — поспівчувала Катерина.

Лариса перервала гру. Ні, не про те її думки… не про те.

Рвучко підвелася. Що ж навіяло цей хвилинний смуток? Певне, спогади.

Однак де ж Микола Віталійович? Уже повертає за полудень, а його все нема.

— Мар'янко! — гукнула Лисенкова до меншої. — Ти не знаєш, де це батько?

— Знаю. — Очі Мар'янки заграли хитрістю.

— То збігай за ним… Скажи: гості приїхали, полуднати час.

— Підемо удвох, — надалася Леся.

— Та й чого це ви блукатимете отам по кущах? — заперечила Катерина Миколаївна. — Хіба мало втомились?

— Нічого, я вже оддихала. Подивлюся місця, бо ж хтозна, чи доведеться більше.

За садком, за городом одразу ж — гай. Поважні у своїй задумі дуби, гіллясті липи, шумливі берези, гінкі, мов промені, сосни. Царство сонця, міцних пахощів, тіней… І голосів — пташиних. Зозулі, іволги, вудвуди, дятли, синиці і навіть мовчливі круки скрипіли, пищали, вистукували, кували… А знизу, з духмяних трав, линуло безугавне стрекотіння, дзижчання… Справді — зелений шум. Заспокійливий, милий…

Попереду, між деревами, заясніла галявина.

— А он і татко, — показала дівчина.

— Де? — придивлялася Лариса Петрівна.

— Он-он… Іде сюди.

Ага! Кремезна, в білій сорочці постать вийшла на стежку. Микола Віталійович! Рідний, дорогий… Леся готова була кинутись назустріч…

Лисенко йшов задуманий. Голова опущена, погляд втуплений у землю. Важкі рамена помітно зсутулені. Але хода ще бадьора, тверда.

Леся звернула з стежки, стала за деревом.

— Ану, чи побачить нас татко? — сказала дівчині. Лисенко рвучко підвів голову, — видно, почув, — зупинився.

— А хто там ховається? — обізвався. — Хто це тут у піжмурки грається? — І, пізнавши гостю, простягнув руки. — Лесю! Ларисо Петрівно!.. — по-батьківськи обняв її за плечі, поцілував у чоло. — Якими шляхами?

— Далекими, Миколо Віталійовичу.

— Я вже перепитую Ольгу Петрівну: де Леся? де Леся?

— Їздилося, Миколо Віталійовичу.

— А я ніяк не зберуся до своїх Гриньок. Ще з покійним Михайлом ладились, та так і досі… А хочеться, так хочеться подивитись, дихнути степом. Воно й тут гарно, але не те, нема того роздолля, що в нас на Полтавщині. І дух не той… А треба, треба: не за горами вже далека дорога. — Він мовби щось збагнув. — Мар'янко, біжи, доцю, та скажи Катрі, нехай готує полуднати — гості ж приїхали.

— Вона знає, — одказала Мар'яна.

— Біжи, біжи. А ми трошки погуляємо… То що ж воно у світах робиться, Ларисо Петрівно? — запитав, як дівчина одбігла. — Послухати — великі діла творяться, народ береться за сокири.