Николай Олейник - Леся

Все це треба було обгрунтувати й показати як зразок служіння митця і мистецтва народові, протиставити всім отим проповідникам і їх проповідям «штуки для штуки», примирителям і примиренцям. Лариса Петрівна перечитувала привезені з собою і надіслані пізніше книжки, переглядала журнали, робила виписки. Була в неї і інша робота.

…Ще торік навесні, коли приїздив Сергій Костянтинович, київські товариші, мабуть, не без його рекомендації, доручили їй організувати видання ряду соціал-демократичних, головним чином нелегальних, брошур. Доручення вона виконала. Залучила до цієї роботи Читадзе і ще декого з найближчих друзів. Особисто переклала «Ткачів». Твір здали до набору, але під час наскоку поліції друкарня знищила рукопис, і тепер треба було починати заново. П'єсу чекали. І хто знає, коли довелося б за неї взятись, аби не підштовхнули події.

Якось увечері зайшов Чириков. Євген Миколайович привіз масу вітань, серед них і від Поссе та інших співробітників «Жизни».

— А це вам авторський, — подав примірник журналу. — Ледве виштовхнули. Цензура так було навалилася — зовсім хотіла заборонити, та Володимир Олександрович відвоював. Щоправда, кілька статей таки зняли.

Леся бігцем переглянула журнал.

— Книжка мовби нічого.

— Навіть добра, — поправив Чириков. — Одна ваша стаття чого варта. А попередній номер з «Новими перспективами і старими тінями»! — захоплювався далі. — Ні, колего, ви публіцист, справжній! Я на вашому місці не залишав би цього так необхідного тепер жанру.

— Що, не те саме… я вам… казав? — пожвавішав Мержинський.

— Досить вам, — байдуже махнула рукою Леся. Сергій Костянтинович чи то хотів засміятися, чи задихнувся — раптом почав хапати ротом повітря. Леся одноруч підвела його разом з подушкою, потримала, поки напад минув, і дала випити молока.

— Еге! Мало не забув, — згадав Євген Миколайович. — Ще одне визнання вашого авторитету. І знаєте ким? Горьким, Олексієм Максимовичем.

— Авжеж? — насторожилася Леся.

— Так-так! Поссе одержав від нього листа, де Олексій Максимович пише: «Чертовски нравятся мне обзоры Леси Украинки». Радить частіше вас залучати до роботи не тільки з оглядами, а й з белетристикою… Отож майте на увазі.

— Правильно, — зашепотів Сергій Костянтинович. — Тільки… зараз… Лариса позбавлена… можливості… мій гріх.

— Ну от! — зупинився біля нього Чириков. — Навіщо ти так? Ніхто тебе ні в яких гріхах не звинувачує. Лариса Петрівна зробила, як зробив би кожен із справжніх друзів.

Розмова могла викликати нове загострення, і Чириков, глянувши на Лесю, почав збиратися.

— Ідіть і ви… Ларисо, — зажурено мовив Сергій Костянтинович. — Зараз… батько… зайде. Євгене, проведи Ларису Петрівну додому, — попросив.

Надворі, прощаючись, Чирикрв сказав:

— Я не хотів говорити при Сергієві: завтра ввечері, як будете вільні, приходьте на склянку чаю.

«Склянка чаю» — було, звичайно, сказано умовно. Бентежила обстановка, що склалась в імперії, події останнього часу, боротьба партій.

— «Треба готувати людей, які присвячують революції не тільки вільні вечори, а все своє життя, треба готувати організацію…» — Чириков перестав читати, запросив Ларису Петрівну сісти. — Ми вже гадали, що ви не прийдете, та й почали. — В руках у нього була газета. Тонкий, з багатьма складками, бувалий, видно, не в одних руках, папір м'яко шарудів навіть при слабкому подиху. — «При міцній, організованій партії — знову зазву чав тихий голос читця, — повстання в окремій місцевості може розростись у переможну революцію…»

Лариса Петрівна заглянула через стіл: «Искра». А нижче, меншими літерами: «Россійская соціалть-демократическая рабочая партія».

— «Перед нами стоїть у всій своїй міці ворожа фортеця, звідки засипають нас хмари ядер і куль, що забирають кращих борців. Ми повинні взяти цю фортецю, і ми візьмемо її, якщо всі сили пролетаріату, який пробуджується, з'єднаємо з зусиллями російських революціонерів в одну партію, до котрої потягнеться все, що е в Росії живого і чесного… — Читець зробив паузу і закінчив: — І тільки тоді збудеться велике пророкування російського робітника-революціонера Петра Алексеева: «Підніметься мускулиста рука мільйонів робочого люду, і ярмо деспотизму, захищене солдатськими багнетами, розлетиться в порох!»

Чириков випростався, закриваючись долонею од світла, що падало йому прямісінько в очі.

Лариса Петрівна підсунула до себе газету, що лишилася лежати на столі. «Насущні завдання нашого руху», — прочитала на першій сторінці і почала переглядати передовицю.