Николай Олейник - Леся

— Одна для всіх? — скептично глянув з-під пенсне фармацевт. — Щоб росіянин, українець з поляком чи жидом? Містика!

Ларисі Петрівні стало погано. На мить вона мовби знепритомніла, але це тривало лише мить («Я ж сьогодні майже не їла», — скинулась думка), наступної хвилини вона вже опанувала себе і сказала:

— Перед лицем смертельної небезпеки люди усвідомлять свою єдність і свою силу і подадуть одне одному руки. І тоді прийде велике визволення. Цей час гряне! Тим-то для кожного має бути священним гасло:

«Робітники всіх країн, єднайтесь! Єднайтесь, як вільний з вільним, рівний з рівним!» — Вона зробила паузу і докинула: — Чия правда, того буде й сила.

Збуджені її словами, присутні загомоніли, підводились. Дехто, дійшовши до порога, закурив, і гіркуватий, їдкий димок незабаром повис під стелею.

— Ви стомилися? — запитав Чириков. — Валю, — звернувся до дружини, — налий Ларисі Петрівні склянку чаю. Та міцнішого! — Він ширше розчинив кватирку. Свіжий потік повітря приємно остудив лице.

Подали чай з цитриною. Косачівна сьорбнула ложечку-другу, а потім випила весь одразу. В голові прояснилося, стало легше.

…Сиділи, знову читали, гуторили. Виявляється, є уже й центр російських соціал-демократів. Тільки не тут — за кордоном. Володимир Ульянов (Ільїн), Плеханов, Мартов, Засулич. Це ж, здається, про них розповідали колись у Львові Франко і Павлик? Так-так… А статтю Ільїна «Капіталізм у сільському господарстві» навіть читала. Торік, як була в Петербурзі… Еге ж, у тому номері «Жизни», де її переклади Стефаникових оповідань.

Слухала, а думками витала у Києві, де друзі, де чекають її палкого слова. «А я за «Ткачів» ще й не бралася», — дорікнула сама собі.

…Додому дісталася пізно. Зайшла на подвір'я Нарей-ка, прислухалась: як там у хаті, тихо, спокійно? — а вже потім до себе. Витягла з-під ліжка великий важкий чемодан, добула — аж з дна, з-під речей — невеличку тоненьку книжечку, зверху на палітурці якої чужими літерами було витиснуто- Dіе Wеbеr».

VIII

Хворий опритомнів лише увечері, та й то ненадовго. З обривків фраз і слів, які він над силу видавив, Леся зрозуміла, що вночі між батьком і сином відбулася неприємна розмова чи й суперечка. Тепер їй стала зрозумілою ота ранкова Сергієва відраза до старого. Очевидно, користуючись тимчасовим відступом хвороби, Костянтин Васильович вирішив знову погомоніти з сином. Про що саме — вона знала. Якось Мержинський проговорився: рідня не може простити його революційних переконань. Себе загубив і нас, мовляв, занапастив… Навіть її звинуватили. За те, бачте, що не відмовляла його, а й сама виявилася такою ж… Зрештою, для неї це було зрозуміло ще восени, коли вперше приїздила сюди. З отих-таки натяків і косих поглядів тіточок. Ну, та лихо з ними! Коли б тільки його, Сергія, не дратували…

І от — весь день напад за нападом… Як не гарячка, то кашель, не кашель, то спазми. Знову була кровотеча. Хворому без кінця давали хіну, антифібрин — аби хоч пал його не палив. Кілька разів вводили морфій. Зрештою і ліки збезсиліли і не могли вже стримати цього оскаженілого вулкана нелюдських мук. Хворий метався, непритомнів. Важко було зрозуміти, коли кінчався і починався напад. Мордування ішли одне за одним з якоюсь невмолимою послідовністю, якимись пекельними хвилями. Людські руки вже не могли будь-що зарадити — ні зупинити їх, ні бодай зменшити. Лишалось — терпіти. І тут уже не можна було напевне сказати, кому важче: хворому чи тому, хто доглядає за ним. Обоє розуміли, що це кінець, у всякому разі, його зримий початок. Більшого Лесина голова уже не сприймала. Голова до того отупіла, що видобути з неї будь-яку іншу думку було неможливо. Сил ставало тільки на те, щоб усвідомити фатальну неминучість смерті.

Виснажена цілоденною мотаниною, і не так нею, як марністю всіх тих турбот, Лариса Петрівна жадала хоча б хвилинного спокою. Розв'язка, видно, настане все ж не сьогодні, пізніше — ще ж не до дна випита чаша! — то хоч би мить, бодай капелиночку забуття. Там хай буде, що буде, — забутися!

Нагодився Костянтин Васильович, і Леся почала одягатися. Думала вийти хоч перекусити що-небудь. Накинувши пальто, вона ще раз підступила до хворого, наче надивлялася на нього востаннє. В цю мить Сергій розплющив повіки. Сп'янілі від болю очі якийсь час нерозуміюче гляділи на неї. Раптом у них з'явилося щось подібне до страху.

— Ні… Ні… — замотав головою, — зостаньтеся… Не можна було без жаху слухати це хрипіння. Ларису Петрівну охопило передчуття біди.