Николай Олейник - Леся

—…не ходіть, — Мержинський силкувався підвестися, та батько утримував його. — Прошу вас… зостаньтеся.

— Я коло тебе, сину, — обізвався Костянтин Васильович, — нехай Лариса спочине.

Хворого мовби пересмикнуло. Він заплющив очі і нетерпляче замахав руками. Щось хворобливо-дитяче було в цій його поведінці.

Старий устав. Дві дрібні сльозини заблищали на його віях. Не витираючи їх, Костянтин Васильович подивився на Косачівну. «Робіть як знаєте», — говорив той німий погляд. Жаль здавив Лесине серце. «Чи він винен? Хіба винен батько, засліплений любов'ю до своєї дитини?»

— Костянтине Васильовичу, ходіть спочиньте, — сказала благально, — коли що, я покличу. — І почала роздягатися.

— А… — він ніби забув, про що хотів мовити, потер долонею лоба і раптом, збагнувши, спитав: — А як же вечеря? Ви ж голоднісінькі.

— Нічого. Коли можете, приготуйте, будь ласка, чай.

— Чому ж? — пожвавішав старий. — Я зараз… хутенько.

Коли батько вийшов, щось подібне до зітхання вирвалося з Сергієвих грудей.

— Не треба так, друже, — лагідно обізвалася Леся Бліда, смертельно втомлена, сіла побіля хворого, погладила напахчене волосся. Сергій принишк, жодним м'язом не реагуючи на пестощі. Проте вони не були йому байдужі, вони нагадували йому щось давнє, безмежно далеке. Але незабутнє. Краєм свідомості, що з кожним днем гасла, мов покинуте вогнище, він інколи бачив те «безмежно далеке». І тоді, як от зараз, воно з'являлося то худеньким хлопчам, що ніяк не встигало за швидкою в ході матір'ю, то широким розлунням гудка на лісовім полустанку, то тихим, ніби озерне плесо, літнім світанком…

Гарячі сльозинки зросили сухі, запалені очі. Сергій зрадів їм. Як давно він не плакав!.. Значить, він ще живе, відчуває.

— Пам'ятаєте, Лесю… — ворухнув спраглими устами.

Вона не відізвалася, рука її застигла на подушці. Мержинський повернув голову, глянув: Лариса Петрівна, спершись на ліжко, дрімала. Солодка радість на мить витиснула усі його болі. На одну лише мить. Бо наступна гарячим клубком застряла десь у горлі, сперла повітря і почала давити. Як не силкувався стримати кашель, щоб не сполохать її, все ж вибухнув ним, застогнав.

Леся кинулась.

— Ой, що це я?

Схопила і піднесла йому склянку.

— Знаєте, Лесю, — поглядом потягнувся до неї, як відкашлявся, — я згадав… пам'ятаєте… оту галявину… з ромашками… над дорогою… — Голос ледве вловимий, щоб почути його, Лариса Петрівна нагнулась. — Багато-багато ромашок…

Аякже! Вона пам'ятає, вона нічого не забула з того літа у Зеленому Гаю. Не забула й ромашок. Густих-пре-густих! Ніби хто навмисне насіяв їх над самісіньким шляхом. Вони ще посиділи там, у тих п'янких, чарівних пахощах. Був полудень. Обіч дороги шелестіли перевиті берізкою та утикані волошками жита, а ромашки, мовби хмариночки, пливли попід житами. Білі-білісінькі!.. Чи вони всміхалися сонцю, чи сонце їм. Сміх бринів — лився з душі в душу.

— Так, то було щастя, — прошепотіла Леся, а в думці додала: «І я житиму ним. Житиму спогадами про нього, пахощами квітів, які ти любив і не долюбив». — Сергію, ви плачете? — помітила його сльози. Вони скотилися з вій і ніяк не могли випасти з глибоких очниць.

— Ні, вам здалося…

— Може, вам прочитати що-небудь? Чи зіграти? Мержинський заперечив:

— Нехай… пізніше.

Сьогоднішня розмова, солодкі спогади, видно, дорого йому обійдуться. Сергій відчував, як усі його клітини поволі просотуються болем. Він тримався, але дедалі опір слабшав і слабшав. Ось уже запекло в пролежнях, гостро зашпигало в ногах, у суглобах… Полум'я підбиралося вище й вище, і нічим ставало дихати; Сергій стрепенувся, наче хотів збити те полум'я, а воно вдарило ще тугіше, загоготіло, і він спалахнув, ніби суха гілляста ялиця на ватрі.

— Ой… гасіть… — забився в гарячці, — ромашки… ромашки… гасіть.

Набряклі від нерухомості ноги випросталися з-під ковдри і заметляли холошами» їй важко було стримати це палаюче тіло, що безпорадно тіпалося і от-от могло рухнути на підлогу. Ларисі Петрівні стало моторошно.

Вона тривожно постукала в стіну сусідньої кімнати. За хвилину прибігли обидві тітки.

— А де Костянтин Васильович?

Жінки зойкнули, побачивши, що коїться, і з галасом подалися назад. Лариса намагалася обвити тіло ковдрою — так було б легше його утримувати, — однак це не вдавалося, і вона лягла Сергієві на ноги.

Ускочив батько. Застогнав болісно і кинувся вгамовувати сина…

Після опіуму (за весь час Лесиного перебування до нього вдались оце вперше) хворий впав у забуття. Костянтин Васильович узяв синову руку, попробував пульс і пустив. Рука немічне зламалась у зап'ясті, хитнулася, впала. Вона була оголена і до того тонка, що здавалася погано обструганою палицею, невідомо для чого обтягненою шкірою. В ліктевому суглобі темніло напівпорожнє і в'яле, мов вичавлені п'явки, жил-ля. Звідси тонкими синюватими шнурочками воно тяг-лось до пальців.