Николай Олейник - Леся

Листа читали увечері, а вранці, коли Сергієві трохи полегшало, він заявив:

— Треба їй… відповісти. Прошу вас… Лесю.

До писання приступили десь опівдні. Мержинський довго мучився, вишукуючи в пам'яті потрібні слова. Йому хотілося буть якнайніжнішим. «Мій друже Віро Григорівно!..» Та чи й скажеш більше рукою іншої людини, людини, яка теж стала тобі не те що близькою — рідною, любою, на яку насправді він повинен молитися. «Я… я так ослаб після шестимісячного лежання з високою температурою…» А хотілося б згадати колишні зустрічі, розмови, суперечки… Все ж те було!

Мержинський надовго забувся. «Мабуть, оцей перепочинок даний мені для того, щоб востаннє зустрітися з юністю», — думав. Паралізована болями уява нехотя повертала ті безмежно далекі роки. Вдивляючись у них зараз із свого смертного ложа, Сергій навіть не вірив, що все те колись відбувалося. Що він, залізничного майстра син, пробивсь до училища, щоб продовжити батьківську лінію; що були сходки, вечірки, студентські бунти; що, зрештою, йому вручали «вовчий квиток» з погрозою запакувати в таке місце, де не тільки правди не чутиме, а світла сонця не бачитиме…

Яка давнина!.. Київ, Мінськ… Київ. Робітничі гуртки, нелегальні зібрання, палкі розмови про майбутнє… Там — на одній з таких сходок — і зустрів її. Віру. І Тучапського…

— «Мене переслідує якась невдача в листуванні з Вами», — вишіптував слово по слову. Лариса Петрівна низько схилилась, бачачи, що його уста починають ворушитися, дослухалася до найслабшого звуку, а потім швидко дрібним, нерівним почерком викладала все на папір. Перед нею на столі лежали кілька вирваних з блокнота аркушиків. Аркушики були маленькі, в клітинку. Ось уже минуло понад дві години, а написано всього-на-всього кілька плутаних речень. Зате кашлю, глухих зітхань, гарячого й холодного поту було скільки завгодно! Хворий сам попросив дати йому опіум — щоб не так відчувалися болі. Та й сама вона не відмовилася б од будь-чого, аби звільнитися від цих мук. Не відмовилася б, коли б не він. А поки він е, поки дихає, дивиться на неї своїми незрячими очима, поки мучиться, — вона теж мусить бути. Не маючи права навіть на звичайне жіноче зітхання.

— Не звик… диктувати, — засмутився Мержинський, — даруйте, Ларисо…

— Ми ж домовились, — з легким докором відповіла Леся. — Спочиньте трохи.

Сергій ніби всміхнувся вибачливо. Шкода, що він так пізно зустрівся з Лесею! І взагалі, чого б він от зараз, в такому своєму жахливому стані, без неї був би вартий? Вона ж йому й мати, і товариш, і друг найсердечніший. Страшно подумати, що з такою людиною доведеться розлучитися.

Разом з жінкою, яку недавно найняли, Лариса Петрівна сяк-так погодувала Сергія, і десь надвечір вони знову взялися за лист. Леся нотувала по букві, по складах, бо від початку до кінця фрази минала, здавалося, ціла вічність.

Пізнього вечора писання припинили. Лариса з полегкістю відклала перо. За якихось десяток годин вони спромоглися на дві невеличкі сторінки, всього на тридцять (вона навмисне порахувала) коротюсіньких рядків!

— А тепер спочивайте, — поправила йому подушки, — завтра докінчимо.

— Допишіть іще, — обізвався Мержинський, і Лариса Петрівна швидко сіла за стіл, — допишіть: «Висловлюючись Вашою ж… символічною… мовою, я можу сказати… троянди… дружніх (як би він хотів поставити тут інше, вагоміше слово!) почувань до Вас… ніколи в мене… не в'янули, а тому… їм нічого… оживати». — Видно, ця фраза була заготовлена в нього заздалегідь, і він продиктував її значно швидше. — Ну, досить, — мовив по тому. А Лариса Петрівна, вгадуючи ціну Листів од Віри Григорівни, тут же дописала: «Дуже хотів би, щоб Ви не затримались відповіддю на мій лист». Прочитала Сергієві, той на знак згоди кліпнув очима. — Треба ще, — прошепотів: —«Дружньо тисну Вашу… руку».

Лист можна вважати закінченим. Його треба підписати. Та як? Сергій Костянтинович знову впав у забуття,

Лариса Петрівна вийшла, а повернувшись, помітила, що Сергій уже чекає на неї.

— Давайте, — простягнув руку.

Це було видовище, якого навіть їй не доводилося бачити. Пальці хворого не згиналися, тремтіли, ручка випорскувала з них, мов крижана бурулька з рук немовляти. Леся звела Сергієві пальці, спрямувала перо, він інстинктивно дряпнув: «Серг…» Букви вийшли немічні, підпис довелося обірвати на половині.

— Мій уклін… Павлу… — безсило осунувся хворий. Він ще встиг попросити її написати від себе і провалив ся у морок. Його не брав уже й кашель. Леся лиш угадувала напади кашлю по сильнішому, ніж звичай но, хрипінню.