Николай Олейник - Леся

Зараз, однак, усе було спокійно. Покликавши жінку, Лариса Петрівна перейшла до сусідньої, відведеної їй кімнати. Годинник пробив дванадцяту. Сон ще й не думав до неї заходити. Вирвавши з блокнота пару аркушиків, взялася писати Вірі Григорівні пояснення до щойно домученого «послання з того світу» — як у думці назвала Сергіеву відповідь.

Х

Наступні дні мало чим відрізнялися від попередніх. Хворому було порівняно легше, і він використовував цю дочасну відстрочку головним чином для того, щоб переконати присутніх, котрі й так ніскільки в тому не сумнівалися, в неминучості і незабарності свого кінця. Найменший порух набряклих уст, найслабші зусилля горла болем віддавалися не тільки на обличчі хворого, а й у серці того, хто це бачив. Щоб усе ж таки почути його (а вона мусила слухати), треба було нахилятися, напружуватись, а деякі слова просто вгадувати. Агонія прогресувала, голос слабнув, і це, мабуть, було зараз для Мержинського найбільшим лихом. Йому так хотілося розмовляти, він ще стільки мав у собі невисказаного, що, здається, вистачило б оповідати цілий день і ніч безперестанку.

Лариса Петрівна слухала той шепіт заціпеніло. Коли намагалася стримати чи зупинити якоюсь власною розповіддю або читанням, — Сергій перепиняв її, судорожне хапав за руки, і потік хрипіння, кашлю, глухого свисту та обривків слів лився од знемоги до знемоги, од більшого нападу до меншого чи навпаки. «Життя — ніщо, милостиня, дана людині зверху…» — ця істина найчастіше варіювалася в словесному хаосі Мержинського. Леся шукала і не знаходила їй пояснення. Вибравши слушний момент, запитала. Сергій замислився, ніби йому належало відповідати за когось іншого, довго з подивом дивився на неї, не розуміючи, чого од нього хочуть, зрештою пояснив:

— Відчуженість смерті… Інших причин не шукайте.

Єдине, що все-таки ще займало відчуженця, хоч трохи будило його пройнятий байдужістю мозок, було так неждано відновлене листування з Крижанівською-Ту-чапською. Пошти від неї він чекав, мов чогось рятівного, святого. День у день перепитував, чи нема того «великого листа», про котрого згадувала Віра Григорівна, зрештою, чи не прибуло хоч що-небудь.

Кореспонденція-надійшла в середині лютого. Сергій з нетерпінням схопив подані йому листи, крутив перед очима, роздивлявся. Натішившись, попросив розпечатати. Леся акуратно порозрізала ножицями конверти, однак читати не стала. Не просив цього й Сергій, хоч був ранок — час, коли йому особливо важко давалися будь-які розумові зусилля.

Читав зосереджено, довго. Лариса Петрівна працювала поруч за столиком, бачила, як стомлює його та робота. Час од часу Сергій зупинявся, руки, що тримали папір, безсило падали на груди. Кілька разів потемніле од болю лице ледь освітлювало щось подібне до посмішки.

Після останнього листа хворий чомусь засмутився, впав у глибокі роздуми.

— Так, я міг би… — ворушив губами, — міг… зробити краще… я винен… я міг би…

— Що б ви могли, Сергію? — обізвалася Леся. Він блимнув очима.

— Багато… міг би… Вже пізно… Лариса слухала, нічого не розуміючи.

— Чуєте, Лесю… багато… багато… найкращі… хвилини минулого… Віро… Ві-і… — Він гукав, він кликав її, свою, видно, найпершу любов, в очах його бриніли немічні сльози.

Чим вона могла тут помогти?! Як затамувати незагойну рану, котру лишає людині на всеньке життя нерозділене кохання? Були б такі ліки — хай навіть добуті з власного серця — вона віддала б їх. Тепер їй однаково. Гірка чаша випита до краплини. Тепер вона звідала все!.. От, виходить, задля чого виривала його з лапищ смерті. Щоб здобути ще один болючий удар.

А перед ним далеким видінням поставали картини минулого і огорталися таким фантастичним покровом, що Сергій уже не в змозі був зрозуміти, сон це чи жива дійсність. Хтось усміхався до нього, чиясь мила рука простягала йому червоні троянди, і він силкувався взяти їх. Троянди кололись, руки тремтіли, смикались, гублячи квіти. Ось їх лишилось кілька… дві… Хоч ці втримати… Та буря підхопила троянди і покотила пилюкою…

— Держіть… — жахався вмираючий, — візьміть троянди. Троянди, троянди. «Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами… Легкий, тонкий аромат, мав спогад про якусь любу мрію…» Тепер немає і мрії. ЇЇ рознесла-розвіяла лиха чорна буря. Зостались лише спогади. «Спогади — ось єдиний рай, з якого нас ніхто не вижене». Це сказав, здається, сам Данте…

— Він же падає, Ларисо Петрівно! — хтось гукнув і підскочив до ліжка.