Николай Олейник - Леся

Кілька хвилин. Рука потяглася до металевої коробочки.

— Лесю-у, — обізвався той, якому вона ладна була завдати смертельного удару з милосердя. Щось дитяче, благальне було в його голосі. Лариса Петрівна стрепенулася і хапцем поклала ампулки назад.

Ступила до ліжка.

— «..квіток… більше, — просив Мержинський.

XI

Кілька днів Мержинський лежав майже непритомний. Приходив до пам'яті зрідка і ненадовго. Та все ж у нього ще вистачало сили продиктувати прощального листа Вірі Григорівні. Лариса, як і раніше, старанно пов'язувала його обірвані, часом безладні слова і фрази, рядок за рядком виливала на папір чужу смертельну тугу, а вірніше — вбирала її у своє не знаюче міри серце. Два дні, поки писали, ходила мовчазна і скорботна. Листа не показала навіть старому Мержинському, сама й віднесла його на пошту. Було боляче-боляче… Проте де її право на такі почуття? Вона повинна бути гордою!

Користуючись присутністю Михайла Кривинюка і його допомогою, Лариса Петрівна за кілька днів докінчила давно розпочату статтю про народовський напрям, написала кілька листів, серед них і Крижанівській-Тучапській. Вона знає, як то тяжко втрачати друга, — нехай же хтось, кому він був (а може, і є) дорогий, не мучиться невідомістю. Нехай знає, що його не залишено напризволяще, що, незважаючи ні на які обставини, вона виконає свій обов'язок друга й поета.

Стан Мержинського після листа (це було останнє послання живого живим) почав катастрофічне гіршати. Почуття різко притупилися, зір і слух майже згасли. Хворий уже нічого не просив, ні на що не реагував. Навіть болі, здається, його не займали. Жахливо було дивитися на це немічне, висохле тіло, слухати його глухе марення, стогони чи зітхання, які — по суті, єдині! — свідчили, що життя ще блукає десь у закутках змертвілої людської душі.

Після чергової кровотечі Еліасберг помітив незвичайні бурі згустки.

— Легені розпадаються, — відповів на німе Лесине запитання. — Тепер уже скоро. — Він помацав пульс. — Будьте напоготові. Криза може наступити з години на годину.

Проте минув іще й ще день, сплив лютий. Весна вже тріпотіла над містом, проглядала в гаях блідими снігоцвітами. Якось, будучи в місті, Михайло Васильович купив їх пучечок, поставив у склянку на роялі, і зараз квіти розкривали пелюсточки, розріджували затхле повітря ледве вловимими пахощами лісової вологи, боліт і пробудженої весною землі. Під вікнами видзвонювали краплини, весь день пересварювалися горобці. Сонце стало ще вище і тепер, заходячи, хоч краєм ока заглядало в кімнату, де прощалася і ніяк не могла розпрощатися з світом людина.

Ларису Петрівну не радувало весняне пробудження. Як не важко було це усвідомлювати, а вперше в житті, мабуть, за свої тридцять літ вона так холодно, так байдуже зустрічає весну.

Був третій день березня, полудень. Години дві тому Сергієві зробилося ще гірше. Відіславши Кривинюка за лікарем, Леся ні на крок не одходила від ліжка. Власне, Мержинський не відпускав її, цупко держав за руку. Він уже навіть не шепотів — тільки дивився широко розкритими, нерухомими очима у стелю, судорож-но хапаючи ротом повітря. «Ось вона, вища міра людської слабості і нещастя, — думала Леся. На вії викотились скупі сльозини, та Лариса не зважала на них, а може, й не помічала. — Тримайсь, поетко. Все на світі має свій кінець. Ти ж дала слово. Не забувай: ти одержима. Тобі належить або згинути отут біля нього, або перетворити горе і вилити потім на папір палкими словами. Ти ж поклялась обезсмертить цей образ».

Рука, що тримала її, ослабла, пальці розціпились. Мержинський сіпнувся, витягся й затих. Голова в'яло схилилась набік. Ларисі Петрівні забило дух. Першу мить вона обімліла, заточилася, а потім кинулась до ліків. «Що ж йому дати?» — хапцем перебирала коробочки з порошками, але так ні на чому й не зупинилася.

Нарешті в коридорі загупали поспішливі кроки, розчинилися двері. Еліасберг влетів і кинувся до ліжка.

Послухавши пульс, обережно поклав Сергіеву руку так, як кладуть мерцям, — на груди. Рука ледь-ледь зсунулась, уперлася ліктем у подушку, застигла. Лариса Петрівна глянула на лікаря.

— Де Костянтин Васильович? — зніченим голосом запитав той.

В ній наче щось обірвалося, їй перестали підкорятися ноги. Щоб не впасти, Леся вхопилася за спинку ліжка.

— Ви сядьте, — Еліасберг підставив стільця.

Леся машинально опустилась на нього, не зводячи очей з Сергія. За кілька хвилин навпроти не сів — упав, одразу похилившись на ліжко до сина, Костянтин Васильович. Лікар підняв старого, посадив, тримаючи за плечі.