Николай Олейник - Леся

Устала, пішла назустріч давньому плеядівцю. «Таки він! Те ж саме, батьківське, пенсне… Тільки одяг уже свій, не з чийогось плеча…»

Зюма, видно, пізнав її, усміхнувся.

— Здрастуйте, Лесю. Не забули?

— Як можна! Але скажіть, на бога: де ви пропадали, звідки виринули?

— Довга історія, — махнув рукою Зюма. — Було нас, як то кажуть, по всіх усюдах, А зараз знову сюди.

— Рада вас бачити. Як ви змужніли!..

— Роки!

Літа дійсно переінакшили його. І на краще. Правда, в нього ще лишилося трохи сором'язливості (це Леся помітила по тому, як він зашарівся, потискуючи їй руку), зате з'явилася твердість у голосі, в погляді.

Вони пішли доріжкою попід парканом. Зюма розповідав про своє життя-буття.

— А що ви робили в теплицях? — запитала Лариса. — Наскільки мені відомо, ви не ботанік.

— Скажіть, будь ласка, батько передав вам запрошення і адресу лікаря Горощенка? — замість відповіді запитав Зюма.

— Передав. Але я нічого не розумію, — насторожилась Леся. — Хто такий Горощенко? Зюма всміхнувся.

— Яків Олексійович Горощенко — це я. Лесин подив змінився захопленням.

— Ви? Це ваше псевдо?

— Так. Задля конспірації. А хотів я вас бачити ось з якого приводу, Ларисо Петрівно: з-за кордону прийшла посилка «Искрьі», то Крохмаль просив частину газет направити вам.

— Я маю їх взяти сама?

— Ні, чому ж? Сьогодні, якщо ви готові, до вас зайде робітник, наш агент. Він принесе вам свої поезії. Розумієте?

Леся ствердно кивнула.

— А тут, — Горощенко поглядом вказав на теплиці, — тільки що відбулося зібрання. Читали відозву Володимира Ульянова з приводу ста вісімдесяти трьох. Студенти палають бажанням виступити. Наше завдання — правильно скерувати їхню енергію. Студентів треба поєднати з робітниками. Самі вони нічого не вдіють.

…Повертаючись того вечора додому, Лариса Петрівна міркувала: «Отже, мене все-таки не забуто». Це радувало, але водночас і смутило: «Що зможу я в такому-от стані?»

…У неділю Хрещатик завирував зранку. Десятки крамниць, крамничок, кафе глитали і тут же викидали назад відвідувачів. Дрібні чиновники і конторники, ради неділі послані жінками за їстивом, наймички і домогосподарки, міщанки й приїжджі з навколишніх сіл та містечок моталися в пошуках продуктів та різного краму.

Біля Бессарабського базару юрмився люд. Неповороткі від зимової уніформи поліцаї спочатку не звертали на це уваги. Та коли Круглоуніверситетським і Кловсь-ким узвозами з Печорську почали спускатися арсеналь-ці, охоронці порядку занепокоїлися. Тривожно засюрчали свистки. «Розійдись!», «Припинити неподобство!..» — залунало над головами. Натовп сколихнувся, загомонів ще дужче. Вгору раптом скинулись кілька невеличких червоних корогов та чимало по-різному, часом і невміло зроблених написів: «Вернути 183-х», «Протестуємо!», «Геть самодержавство!»

— Товариші!

Гомін, свистки — все миттю змовкло од несподіванки.

Голови, мов по команді, повернулись. Молодий, невисокий чоловік (Лариса Петрівна знала його: це був член підпільного комітету Валах) стояв на якомусь підвищенні і говорив, час од часу помахуючи затиснутим у правій руці кашкетом:

—…Царизм хоче силою змусити нас мовчати… далі терпіти безправ'я та злидні. Кращих наших синів і дочок гноять у тюрмах, на каторзі, мордують у солдатських ротах…

Навколо знов залунали свистки, заметушилась поліція…

— Доведемо ж, товариші, що й ми сильні… Нашою згуртованістю скуємо той молот, що розіб'є кайдани самодержавного гніту!

Промовець пірнув у натовп. Збуджена маса, прорвавши неміцний поліційний кордон, ринула на Хрещатик і посунула до Думського майдану. По дорозі вона з обох боків обігнула трамвай, що стояв на зупинці, вийшла на колію. Трамвай дзеленчав, худий, у форменці й окулярах водій раз у раз висовувався у віконце, кричав, погрожував, але нічого вдіяти не міг. Зрештою, мабуть, на вимогу пасажирів, він зупинив трамвай зовсім. Більшість тих, що їхала, вискочила і одразу ж загубилася в юрбі, дехто лишився сидіти.

Фундуклеївською і Прорізною підходили нові загони. Це з Шулявки, вокзалу, частково з Лук'янівки ішли студенти Київської політехніки. Комерційного інституту» робітники Південно-російського, Гретера і Криване-ка, залізничних майстерень. Вливаючись у загальний потік, вони на повні груди підхоплювали почату кимось пісню:

Отречемся от ста-а-рого ми-и-ра…

Леся і Горощенко стояли на розі Миколаївської і Хрещатика. Тут зібрався чималий натовп цікавих, дітвори. Чулися то захоплені, то лайливі вигуки. Звідусіль натискували, та прорватися на головну артерію не дозволяла заслона з поліції і солдатів.