Николай Олейник - Леся

О, та поїздка! Нові друзі, палкі суперечки, розмови… Кобилянській ніколи їх не забути! Не померкнуть у пам'яті Київ, Дніпро, Тарасова могила на крутій Чернечій горі. Цілий світ — великий, до того незнаний — розкрився тоді перед Ольгою, вона ніби народилася вдруге…

Кобилянські мешкали аж на другім кінці Чернівців. Од вокзалу треба було поминути центр міста, спуститися вниз, до східної околиці, де й звивалася пагорками вулиця з трохи незвичайною назвою — Новий Світ. Будинок № 61 однією своєю стороною приставав до пологого підгір'я, залишаючи зовсім мало місця для двору Щоб грунт не сповзав і не змивався дощами, господарі закріпили його високою кам'яною стіною, зробивши в ній вузенькі, з арочним перекриттям, східці нагору, де зеленів молодий невеликий садок.

Сім'я — батько, сімдесятип'ятилітній патріарх «староруського» напряму, схожа на святу Анну з малюнків Леонардо да Вінчі мати, два молодші брати — розміщалася в чотирьох кімнатах. Правда, одну з них недавно зайняли квартиранти гімназисти, але тісніше від того не стало. Користалися ще й верандою, де, звичайно влітку, бажаючі проводили вечори, а то й дні, бо веранда була засклена, тіниста, затишна.

Гостю Ольга Юліанівна взяла до себе. Та чи й могли вони бути десь нарізно! Стільки не бачитися, стільки пережити за цей час і розійтись по різних кімнатах? Ні й ні! До того ж для двох Ольжина кімната чудова. Можна поставити друге ліжко, ще й буде де повернутися. Зрештою, хіба вони збираються весь час сидіти в хаті, під дахом? Аби з вечора до ранку. А там — на повітря, на простір! Одним містом зачаруватися можна. Яке ж воно, справді, чудове! Невелике, менше од Львова, зате все-все в буйнозелені. Парки, сквери, сади… Сади в кожнім дворі, навіть у центрі. А про околиці вже й казати нічого. Це щось казкове, райське. Невисокі гори, геть-чисто залляті сонцем і зеленню, блакитна стрічка Пруту, що, оточений густими верболозами, грайливо скрадається попід самісіньким містом, а далі — широкі зарінки, за гаями гаї, мальовничі, мов писанки, села, — вся, як на долоні, буковинська весна. Зацвітають сади, рутою взялися клапті полів… і над усім — високе, чисте, прополоскане весняними грозами небо.

Скоріше б на те заманливе лоно.

— Так-то ми вас одразу й пустимо, — лагідно заперечує Кобилянська. — Звикнете, поправитесь після всього того вештання по світах, тоді, прошу, і я з вами.

Хіба посмієш їй заперечувати? їй, любій-найлюбішій, чарівному лотосовому квіту. Так обів'є тебе рученятами, так ніжно, зворушливо заговорить та загляне у вічі, що мусиш коритися. В усьому твердий розпорядок. Мов у санаторії: лягати раніше одинадцятої, вставати лише до снідання, праці — три, щонайбільше чотири години. Решта — гуляння. Добре, хоч читати не заборонили. Та писати листи. А втім, хіба багато напишеш, коли в Ольги стільки друзів, знайомих. Шсля обіду і ввечері мало не щодня гості. В Чернівцях гастролює «Руська бесіда», а там таки чимало приятелів Кобилянських. Гостями Ольга багата. Першого ж дня були Стефаник, маляр Івасюк, Маковей, молода вчителька і письменниця Ярошинська.

Стефаник її років. Зовні здоровий, але ніби слабує нервами. Небалакучий. В очах якась наче трагічна зажура. Видно, живеться йому не вельми — приїхав до міста в буденнім костюмі. Залишив, кажуть, університет через матеріальні нестатки. Шкода чоловіка. До того ж написав оце драму про Палія, з поставою нічого не вийшло.

Найцікавішим видається Маковей. Літами він якраз поміж ними: від Ольги чотирма роками молодший, од неї — старший. На відміну від Стефаника, елегантний, хоч Ольга жартома й називає його ведмедем, веселий, любить багато розповідати про себе, свою роботу. Розповідати має що! Вже встиг бути редактором «Буковини», секретарем «Літературно-наукового вісника», а нині викладає українську філологію в учительській семінарії. Виступає як новеліст і сатирик. Критики не забув, пригадав одразу. Не сподівався, мовляв, на такий розгром. Проте не злопам'ятний, доброзичливий. І дотепний.

…Вони поверталися од Смаль-Стоцького. Лариса Петрівна завітала до професора, сподіваючись найти в нього невідомі ще листи Драгоманова.

По дорозі завернули до міського парку. Дерева кидали легеньку тінь. На алеях нікого не було.

— Ольга розповідала мені, що ваша особистість відіграла немалу роль у розвою її як письменниці, — мовила Леся. — Скажіть: як ви оцінюєте її талант?

Маковей глянув на неї запитливо, поправив пенсне.

— Не заперечую, хоча нікому про це не хвалюсь. Панна Ольга далеко мене обігнала. Ім'я цеї писательки не забудеться.