Николай Олейник - Леся

— Погляди на новітній, цебто соціал-демократич-ний, рух, — вела далі Леся Українка при цілковитій увазі й мовчанці, — подибуються різні. Декотрі не бачать у ньому істотної різниці від попередніх, народницьких рухів, змішують з боротьбою за економічні умови. А між тим це справді революційний, справді марксистський рух. На Україні і для України він конче потрібний, як основа, на котрій зростатимуть і наша воля, і наша правда.

Проте декотрі політики — з ваших галицьких та буковинських у тім числі — вже тепер намагаються ревізувати соціал-демократичні ідеї, чорнити їх. Усі ці дні, відколи мешкаю у вашім чудовім місті, я маю змогу читати «Гасло» — газетку чернівецьких так званих со-ціал-революціонерів. З тоном такого «Гасла», скажу прямо, погодитись не можу. Що тут говорити про якийсь ревізіонізм, коли справжнього, послідовного марксизму у нас, вважайте, ще не було, він тільки починає оволодівати масами… Ну, а програма «Гасла» — це взагалі якась маячня. Ось послухайте. — Леся розгорнула газету, прочитала: — «Мета соціалізму є для нас нічим, рух — усім». Як це зрозуміти? Задля чого ж тоді рухатись, коли попереду ніякої мети? Та й взагалі такий рух неможливий, народ збагнув облудність соціал-революційних проповідей і рішуче переходить на бік соціал-демократів. Далі: «Гасло», а отже, і люди, що стоять під ним, обрали собі за метод боротьби терор і на всі лади його вихваляють. Це вже не тільки шкідливо для справді революційного руху, а й взагалі безглуздо. Терор не дає масам ніякої свободи, замість одного вбитого тирана стає інший. Нам потрібна широка політична робота в масах, щоби підготувати їх до спільного рішучого удару. Це якраз і відповідає духові соціал-демократичної партії, котра єдина є справді народною і котра боронить інтереси народу. Що б не чинив уряд, в руках якого поки що сила — поліція, військо, зброя, — все йде до кращого, час працює на нас. Треба лиш, мов оті Франкові каменярі, прокладати дорогу прийдешньому, мостити йому мости, дружно, як то писав буковинський соловій Федькович, братися «однов силов до одної справи».

І ще раз присутні зустріли її слова оплесками. Потім виступали із зали. Леся слухала промовців, і серце її повнилось гордістю: яка любов, яка увага! До літератури, політичних подій — там, на великій Україні… «Ні, — заперечила в думках, — ніколи і ніякими кордонами не розмежувати землі української».

Котрийсь із студентів запропонував видати поезії Лесі Українки на громадські кошти. Лариса Петрівна не встигла навіть словом заперечити, як пропозицію — знову під оплески! — прийняли. Лишалося тільки подякувати.

Вечірка закінчилася пізно. Додому Ларису Петрівну і Кобилянську проводили, окрім Осипа Степановича, Симович і ще кілька шанувальників.

— Я оце ніяк не заспокоюся після вашої затії, — вже котрий раз признавалася Леся. — Незручно якось друкуватися на таких засадах.

Симович запевняв, що це з виняткової поваги до гості, що цим пишатися треба, а не печалитись.

— Ви ж бачили: молодь сама забажала.

— У вас он своїм ніяк видаватися. Тим же Стефаникові, Черемшині.

— Не бідкайтесь, і Черемшину видрукуємо.

— Та вже ж! Що з вами вдієш? — згодилася Леся. — Видавайте, коли є на те палке бажання. Дещо візьмемо друкованого, а більше нового, що встигну тут написати… Догляньте лише, щоб те виданнячко було чепурненьке.

На тому й розійшлися.

IV

Гей, піду я в ті зелені гори,

Де смереки гомонять високі,

Понесу я жалі одинокі

Та й пущу їх у гірські простори…

Так думалося, так бажалося… А вони — хоч би один куди подівся, розвіявся чи заглух навіки. Печуть її і ранять невидимо. Чи дивиться на гір легку мережу, вбирає подих їх смолисто-фіалковий, чи слухає шум потоків, спів флояри, — завжди і всюди жалі, жалі, жалі… Вони її вдягають у смуткові шати, гартують у вогні пекельнім. Ще й родять пісню! «Гей, шалена пісне! Чому тобі ні впину, ні зупину? На серці радість — ти ридаєш, плачеш, а смуток — то смієшся-чуєш, пісне? Чи ти мені помститись хочеш? Так за віщо?! Хіба тебе я стримувала в леті, хіба з тобою ми були нещирі? Навіщо ж нині краєш мені душу? Поглянь, я тиха, я спокійна… Я зовсім втомлена. Іди над Черемош, на Рунг чи на Магуру, знайди собі там пару, а я спочину. Попереду ще досить праці і змагання — тож сил бракує».

Та пісні не слухалися, біль не вщухав. Місяць, поки жила в Кімполунзі, вони — як змовились — творили одне одного, терзали думку й тіло. Бралася за «Миха-їла Крамера», хоч «Жизнь» — вона того не знала — уже й була закрита, а на папір лилося: «Ти не хтів мене взять…», «Квіток, квіток, якомога більше квітів…»; прагнула писати про Вілу-посестру — уста вимовляли: «Він навіки згинув!»…