Николай Олейник - Леся

Відповідь з Буркута була невтішною: кімнати до першого серпня не передбачалося. А ще ж тільки середина липня! Ганна Семенівна радила перечекати цей час у неї; Квітці не терпілося їхати. Остаточне слово було за нею. І Лариса Петрівна вирішила їхати. Одне, що Вижниця — все-таки не гори, хоч тут і гарно, і люди куди привітніші, ніж у Кімполунзі, а головне — її вабили майбутні зустрічі з Франком та Гнатюком, які вже були в Криворівні.

Дорогою, в Кутах, їх наздогнала телеграма: Ганна Москва (вони так і домовилися) сповіщала, що в Буркуті на них чекає кімната.

— От бачите, — радів Квітка, — поки доїдемо — буде й Друга.

— А як не буде?

— Мала біда! Під смерекою ляжу та й спатиму. По-гуцульськи.

Фіакр погойдувало. Пара вгодованих коненят несла його легко і швидко. Опівдні були в Косові.

— Батьківщина Михайла Івановича, — повідомила Леся.

— Павлика?

— Так…

Вони посходили, поки візник підгодовував коней, стояли в центрі містечка.

— Щось він мені, цей Косів, не вельми подобається… Ніби в ямі.

Місто лежало в глибокій ущелині, на дні якої шуміла річка. З боків його стискували скелясті гори, випинаючи, мов ребра, свої могутні кам'яні схили. Правий берег трохи нижчий, пологіший, але також утиканий гостроверхими пагорками, які дедалі густішали, вищали. Вулиця, мабуть, одним одна в місті, тяглась попід скелями. Обіч неї ряди низеньких та зрідка двоповерхових будинків, дворики, що впиралися з одного боку у воду, з другого — в голе каміння. Садків майже нема. Вони видніють десь аж звідти, з-за Косова, де річка, ткнувшись у непорушну скелю, робить крутий заворот. Там широка заплава, рясніють хатки… Косів, кажуть, славен своїми торгами. Базарного дня заїжджаються сюди з усіх навколишніх сіл і містечок. Ведуть на продаж маржину, везуть кукурудзу, бринзу та будз, усяку сушеницю, вино; місцеві майстри виставляють щонайкращу упряж, блєхівки31 та інший ходовий крам… Збираються поважні газди й газдині, легіні й дівчата, стрімкими плаями спускаються з-під самісіньких хмар вівчарі; не обходиться і без калаїв… Гомонить тоді місто! Торгується, плаче, трембітить, співає. Ніде на всій Гуцульщині не придбаєте такого убору, як на косівськім торжищі! Від сардака до дівчачих упліток — все, що забажаєте, знайдете. Теплі фарбовані гачі, рясно гаптовані киптарі, легкі крисані… Чого тільки не буває у Косові!

…А зараз місто було до нудного спокійне, задушне. Лариса Петрівна з нетерпінням чекала, поки фіакр рушить далі. Єдине, що її захопило, — водоспад. Назва-бо яка — Гук!

Вода в нім шуміла, пінилась, вирувала. Легкі смереки, що тісними гурточками підступали до берега, стрімкий потік творили мальовничу картину.

За кілька годин дісталися до Яворова. Гадали — перепочинуть трохи і знову в дорогу, та Окуневські запротестували: як це так! Скільки не бачились — і не посидіти хоч один вечір? Довелося доплатити візникові за простій і залишитися на ніч.

Ольга, відколи бачилися у Відні, а ще більше — у Києві, погарнішала. Та й грати стала куди краще. Ще б пак! Минув добрий десяток літ. Цілий десяток! Як невмолимо швидко минають дні! Наче ж недавно білявими дівчатками бігали на уроки до Миколи Віталійовича, а вже… страшно подумати! Як прожито і що пережито.

За вечерею, влаштованою з нагоди їхнього приїзду, старий Окуневський розпитувався про здоров'я батьків, напрошувався на широку балачку з приводу останніх політичних подій у Києві. Проте Лариса Петрівна, а тим паче Квітка не підтримали його, і весь вечір минув у буденних розмовах. Кілька разів Окуневська сідала до фортеп'яно, і це були найкращі хвилини. Легкі (грала більше розважальні п'єси) мелодійні звуки, такі незвичайні в цій гірській та лісовій далечині, виповнювали серце якимись прекрасними почуттями, вертали далекі, милі роки, коли не треба було ані їхати світ за очі за здоров'ям, ані думати про заробіток, ані шукати форми, в яку б вилити свій біль і свій гнів…

Сиділи допізна. Між розмовами виходили послухати, як дихають гори, сонно зітхають дерева, як, наганяючи страх, кричать нічні птахи. Знизу тягло прохолодою. І Леся швидко верталася; і знову не вмовкали трохи журливі жіночі голоси. Климент Васильович, якого Окуневські поклали в сусідній кімнаті, за переділкою, так і не діждався, коли вони стихнуть, заснув…

За Ясеновом Горішнім дорога почала спадати в долину, де безклопітне шумів Черемош. Фіакр то оддалявся від нього, обминаючи гладкі скелі, які нараз виростали посеред шляху і лежали, мов годовані бики в спеку, то спускався так близько, що чулося прохолодне дихання річки, сонне хчюпання хвиль та заспокійливий шерхіт перекочуваного водою дрібного каміння.