Николай Олейник - Леся

— Даремно я оддала йому ті рукописи, — пошкодувала Леся, та Франко нічого на те не сказав. Він знову зосередився на чомусь своєму, помовчував. Навіть Квіт-чина розповідь про багатолюдну першотравневу демонстрацію в Києві не викликала з його боку будь-якої реакції.

Бачачи, що справжньої бесіди сьогодні не вийде, Лариса Петрівна вирішила за краще ознайомитися з побутом господарів. Ольга Федорівна провела гостей через сіни на другу половину хати.

Досить простора кімната, в правім закуті якої, біля дверей, громадилась піч, була воднораз і кухнею, і спальнею, і світлицею. По тім же боці, де й піч, під стіною дибився піл на високих підставках; на ньому зісподу лежав товстий сінник, а зверху піл прикривала широка новенька верета, поверх якої, в кутку — кілька пухких подушок. Поперек кімнати, майже впритул до полу, стояв стіл. Над ним, на покуті, за рушниками виднілися образи. Образи були давні, лиця богів вицвіли. Вздовж стін тяглися широкі тесані лави.

— Сідайте, гостоньки милі, сідайте, — запросила Мітчукова. Вона була середніх літ, видно, значно молодша свого чоловіка. — Дай біг вам здоровєчко, що ви отеє такі добрі чи чемні, що й нас не забули одвідати.

Лариса Петрівна щиро пошкодувала, що нічого не має для подарунка.

— Авжеж, — сказала жартома, — вам і так ніколи, а тут ще ми.

— Иой, що ви, панечко молода! Таж, хвалити бога, видите, кілько маємо легінів, — показала на подвір'я, де під Процевою орудою метушились Франкові. — Було би що складати. Такі звинні робітники… Чей, попробуєте нашого молочка? — Не дожидаючись згоди, вона метнулася в сіни, внесла і поставила на столі гладишку молока, кварту. Поклала шмат тонкого житнього коржа. — їжте на здоров'я.

Леся відломила коржа, покуштувала.

— Чи стає ж у вас, тітко, свого хліба на весь рік? — запитала.

— Ей, де там! Коби хоч хліба, а то й картоплі. Торік був уродив хлібець, та як пішли дощі, то позносило половину снопів, позносило й сіно. Пропало збіжжячко десь на ізворах, а решта погнило, бо лило зо два тижні й не можна було нічого висушити. Та ви пийте, я ще підоллю.

Вона була говірка, жвава. Видно, любила порядок: у хаті чисто, долівка змазана, рушники білі-білісінькі.

— Життє наше як листочок леліє, — зітхнула. — О, вже й пан Володимир прийшли, — виглянула у вікно.

Біля воріт справді стояв Гнатюк. Невисокий, в солом'янім капелюсі, клинцювата борідка, підкручені вуса.

Подякувавши Мітчуковій за гостинність, Леся і Квітка вийшли на подвір'я.

— Панно Лесю! — щиро здивувався Гнатюк. — Чого ж ти мовчиш, Іване? — дорікнув Франкові.

— А пощо маю лементувати? — спокійно, підгрібаючи під оборіг рештки сіна, мовив Франко. — Посилали до тебе, та ніхто ж не винен, що ти з гостей не вилазиш.

Гнатюк чемно вклонився Ларисі Петрівні, поцілував руку, з Квіткою теж поручкався.

— Як ся мають пані Ольга Петрівна, батечко? — почав цікавитись. — Чував, слабує потроху.

— Всяко трапляється.

Спека вже спала, од річки, що вигравала зовсім недалеко, дихало прохолодою.

Мітчукова винесла стареньку веретку, постелила на призьбі.

— Сідайте, прошу вас. Кияни і Гнатюк посідали.

— Іване, досить тобі вже там грабати, ходи-но спочинь! — гукнув Франкові Гнатюк.

Іван Якович промовчав, докінчив своє і лиш тоді підійшов.

— Усяке діло любить лад, — сказав, сідаючи втомлено. Пахнув сіном.

З-за оборогу вискочила дітвора, серед неї і Франкові.

— Гаду, гаду! Дідько ззаду! — кричали одні, на що інші відгукнулися:

— Веред, веред! Дідько вперед!

Малеча бігала навколо воза, двір сповнився галасом.

— Андрію! Гов, Андрію! — покликав Іван Якович найстаршого. — А ходіть-но на вулицю та й кричіть там.

— Будьте тихо! — обізвався суворо й Проць. Дітвора через перелаз повалила на вулицю.***

— Люблю порати сіно, — сказав Іван Якович. — Аби не воно мені пахне, а сама та робота.

— Тобі б газдою бути, — мовив Гнатюк.

— То ніби що? Хліб робити умію, лемеші кувати — теж умію… Гадаєш, не впорався б! Ого!..

— А все ж?

— Прецінь маю стояти коло того діла, з котрого найбільше зиску моєму народові. Підійшов Мітчук.

— Сідайте, газдо, — посунулася Лариса Петрівна, даючи місце на верстці. — В ногах правди немає.

— Скажіть, де вона є? — піймав її на слові господар. З глибокої кишені дістав шкіряного кисета, набив люльку, що й досі стриміла в зубах. Сів.

— А ви шукали її, газдо? — підхопив Гнатюк. Селянин розкурив люльку, затягнувся, крекнув.

— Чей, і не я, а були легіні, — відповів. — Довбу ш он усю як є Чорногору та й Гуцульщину нашу сходив, а й то не видів її, тої правди. Був гуцул забитий, загуканий, таким і зостався. Як рубав скарбові ліси та перся дідькові в пельку, ганяючи плоти, то так воно, чуєте, й досі. Хіба що данина зробилася тяжча.