Николай Олейник - Леся

Хмари спустилися низько-низько і, мов отари овечок, посунули горами. Гострі верхи враз притупилися, ніби їх хто поодрізував і поніс небом.

Сійнув дощик, дрібненький, теплий.

Узгір'ями промчав легіт, напнув зелені вітрила смерек. Вони натяглися, стали пружнішими, здавалося, от-от попливуть…

В одному місці дорога йшла через потік. Він виривався з-за скелі, що висла над неглибоким проваллям, і, незважаючи ні на що, турботно мчав донизу, до Черемошу. Вода була дзеркально чиста! На рухливому дні струмка виднілися дрібненькі, мов креймахи, камінці. Зеленаві, темно-сірі, коричневі… Коненята пили, і камінці перекочувалися під самісінькими їхніми губами, стиха шерхотіли об колеса.

Дорога непомітно забиралася вище і вище. Наступного дня (заночувати довелося в якійсь придорожній хаті) в полудень, нарешті, добралися до Бурку-та. Кілька будиночків, таких, як у Криворівні чи Жаб'єму, — необмазаних, складених у зруб, — розбрелися крутуватим підгір'ям. Ні церковки, ні корчомки… ба навіть вулиці! Дорога так-сяк приткнулась до скель і розповзлася стежинами до одного двору, до другого… Кінець світу, та й годі! Людей теж десь не видно.

— Куди подамося? — стояла в нерішучості Леся.

— Щоб не блукати, ви, певне, постійте чи посидьте, а я сходжу розпитаюся, — сказав Квітка.

— Ходіть отуди, — махнув пужалном фірман. — Чей, пани обідать пішли.

І справді, не встиг Климент Васильович зробити й десяти кроків, як з будинку, на який показував селянин, вибігла дітвора.

— Літники! Літники приїхали! — закричали всі враз.

Видно, поява кожної нової людини була тут надзвичайною подією.

Леся і Квітка забрали речі й пішли на той гук.

Біля будинку їх зустрів лікар Кобринський і ще кілька відпочиваючих.

Добре все-таки серед чужих, та ще в такій пущі, зустріти хоч трохи знану людину! Кобринський завів прибулих до просторого залу — це справді була їдальня, — відрекомендував. «Літники» — чоловік сорок! — обступили, почалися знайомства, розпитування. Відірваним од світу, зголоднілим по світському життю, їм хотілося одразу вивідати все.

— Та заждіть же, дайте їм хоч пообідати, — став на захист Кобринський.

Відпочиваючі неохоче розійшлись, заручившись правом розпитати потім, пізніше.

…Воля! Хто його видумав, хто вперше вимовив оце слово! Благословен хай буде навіки!.. Скільки тут простоти, скільки величі! Який безмежний, незбагненне широкий зміст! Скільки крові пролилося — і ще проллється? — щоб звучало воно повноцінно, гордо, на весь голос.

Воля! Це клекіт орла, що ширяє там, в недосяжній висоті, гучний поклик трембіти, непорочність смерек, що віками ждуть не діждуться обіймів сонця; це буяння дикої ружі, переливи роси, плин потоку: це — Чорногора з її незабутньою Довбушевою вольницею…

Як порива мене палке бажання

Піти туди пісками, чагарями,

Послухати гірської пущі гомін,

Заглянути в таємную безодню,

З потоками прудкими сперечатись,

Поміж льоди дістатись самоцвітні,

Збудити в горах піснею луну!..

Ні перед чим не зупинятись, не хилитись — піти! Аж на те далекеє верхів'я. Зійти й поставити червону корогву — нехай має! Хай буде знаком, ясним дороговказом.

Вони стояли на самісінькій вершині Лукавиці, безмовні, зачаровані красою бескидів. Перед ними у всій своїй мальовничості лежало царство гір і лісів. Буйні вітри чесали зелені коси смерек, полоскали ущелини, в які не пробивалося й сонце. Гори співали — потоками, птаством, голосами звірів і худоби. Все це перевивалося пахощами полонинських квіток, ніжною голубінню височини, злітало до сонця. Проте не зникало. Між землею і небом лунала якась могутня і воднораз на диво спокійна мелодія — гімн життю, як у думках нарекла її Леся. Спів бентежив молоді груди, родив у них нестримний потяг до творення.

Ой гори, гори, золоті верхів'я!..

Співало серце, її змучене, стомлене серце! Чого хотіло? Спокою, забуття? В такий час? У краю, де гніздяться орли, де в кам'яних ложах набираються сили громи?.. Ш, серце! Нам з тобою іще стояти супроти бурі, будити мертвих. Чуєш-бо? Хай навіть ота лавина з гір впаде на голову, мов доля злая, — стояти маєм! Стояти будем!..

Після всього пережитого останнім часом, суперечок та зустрічей Буркут здавався райською тимчасовою життєвою пристанню, звідки мало початися нове велике плавання. Ні пишноти курортних залів, ані гучного товариства… Природа, її могутнє, незбагненне царство. З ранку до вечора, з вечора до погідного ранку — природа, природа… нею дихала, снила. Нею і скупим відгомоном життя, що долітав сюди через глибокі ізвори й стрімкі вершини.