Николай Олейник - Леся

— А скажіть, вуйку, — обізвався Квітка, — чому з-поміж ваших так багато пияк?

— Тому й багато, тому й п'ють, — не задумуючись, зітхнувши, відповів Мітчук.

— Маєте рацію… пильно підмітили, — підтримав Климента Васильовича Франко. — Це страшне лихо гуцулів. Є такі, що послідню вівцю за горілку віддасть. Потім бійки.

— Ая, — ствердив Мітчук, — від горілки до бійки ру-ков подати. У гуцула кров гаряча. Махне один другов топірцем, скалічить або й заб'є— вже й біда! А той тому мстить… Так і жиємо.

Сонце сідало за лісисті верхи. Пурпуровою загравою палали засніжені шпилі далекої Чорногори. Мітчук летів туди негаснучим поглядом горця — ніби там, на високих кичерах, і досі гуляли вільні, як птахи, і горді, мов буки. Довбу шеві опришки; ніби то не захід горів, а полум'яніла на півсвіту розпалена ними гігантська ватра…

Гуцул одірвав погляд, натис на очі крисаню, устав.

— Піду, маржину час порати. Підвівся і Франко.

— Ви, Лесю, коли збираєтесь у дорогу? — спитався.

— Та, певне, завтра… вранці поїдемо.

— Ну, то ще будемо бачитись. Ольга Федорівна просила посидіти ще, та Гнатюк запобіг:

— Раз ви думаєте вранці їхати, то хоч пройдімо селом. На гори сьогодні вже пізнувато, а селом, понад річкою, самий час.

Вони попрощалися.

— Іван сьогодні наче оспаний, — завважив Гнатюк на вулиці. — Кажу йому, аби вже хоч тут, на вакаціях, не сидів ночами, так де там? До всього йому клопіт… взявся досліджувати якийсь волос.

— А це ще що таке? — поцікавилась Лариса Петрівна.

— Та, розумієте, водиться тут по річках та джерельцях щось таке схоже до грубого волоса, довжиною отак з півліктя. Селяни показали нам. Твердять, що коли випити його, то виросте воло — тобто прикинеться базедова хвороба. Правда чи ні, а Франко назбирав тих волосів у пляшку, хоче везти до Львова, професорові Верхратському… Мало йому, бачте, мороки.

Вони поминули майданчик, зійшли на місток. Стиснений кашицями, Черемош сердито бився, клекотів, гнався вперед, на просторінь, а вирвавшись з мертвих обіймів, радо плигав по камінню, крутивсь у ковбанях, плюскотів на мілкоті.

— Отакий він од початку до кінця — неспокійний, мінливий, — мовив Гнатюк. — Як характер гуцула.

— А мені вони видаються лагідними, — роздумувала Леся.

— Черемош теж лагідний, — Гнатюк кивнув на річку, — поки його не затиснуть, поки ніщо не стає на заваді. Інакше — бережись! Бачте, як піниться. А погляділи б на нього весною, як тануть сніги, чи в негоду, коли реве кругом, стогне. О, з ним не жартуй!

Саме поверталися з сіножатей селяни. Хто їхав фірою, хто — більше жінки — йшов. Засмаглі, в картатих запасках, декотрі в киптариках, гуцулки, поскидавши ростоли та підібравши вище колін одіж, заходили в воду, мили ноги; коли з'являлися парубки, серед жінок зчинявся переполох, дівочий вереск котився долиною.

Лариса дивилася на молодечі жарти, слухала повні юної бадьорості голоси та ненастанний гук Черемошу, і з серця її мов упливала щоденна життєва втома — його виповнювало щось легке, приємне, як буває, коли зійдеш на високу — найвищу! — гору та глянеш навкруг.

…Ой напий си, бідашечко,

До мене горівки —

Ти не маєш чоловіка,

Я не маю жінки, —

долинуло парубоче. На невеличкім зарінку — його було добре видно з містка — стояв гурт молоді.

Ци я тобі не казала,

Не казали й люде,

Що з нашого коханнячка

Та нічьо не буде, —

обізвалася дівчина.

— Зараз танцювати почнуть, — знаюче сказав Гна-тюк.

— Отак-таки? — здивувався Квітка.

— Еге ж.

І справді: не минуло й десятка хвилин, як звідти почулась флояра, хлопці й дівчата стали в коло, поклали одне одному руки на плечі й пустилися в танець. Це було так просто, природно, що Леся аж осміхнулася. На неї дихнуло рідним, волинським. Хіба ж не отак збиралися колодяжнянські парубки та дівчата? Хіба не такими веселощами виспівалося її коротке дитинство?..

А флояра вифівкувала, молоді ноги дужо витупува-ли та вибивали танець.

— І-і-їх-ха! — дружно, в один голос підгукували ле-гіні, додаючи собі сили й завзяття. Після кожного їхнього викрику шпаркіше ходили ноги, дужче розвівалися запаски…

Гуляння стихло раптово. Молодь побрала тайстри, вила, граблі — що хто ніс — і почала розходитись. Легіні ще закурили, погомоніли.

А що у тій Чорногорі

За вороні коні.. —

котрийсь попробував голос.

— Далася їм та Чорногора, — зі смутком мовив Гнатюк. — От народ, під силу якому були і Чінгісхан, і Туреччина, і Жовті Води, Берестечко — та чого тільки не траплялося на його путі! — а ніяк не здобуде своєї державності. Подумати страшно. То він гне спину на орду та шляхту, тепер навіть двом служить — царизмові та австрійському монархові, а сам собою правувати не може. Зродити таких велетнів, як Довбуш, Кармалюк, Хмельницький, Шевченко, — і молитися чужим богам! Усіх захищати — і бути беззахисному, підставляти за когось груди — і стогнати в кайданах… І як плата за все це — палі, четвертування, галери, Сибір.