Николай Олейник - Леся

День видався погідний. Лариса Петрівна, думками все ще гостюючи в Яворові, частіше й частіше затримувала свою увагу на чудових гірських краєвидах. Як вона раніше не вибралася в це феєричне царство краси? Як сміла стільки років не зважати на запросини Павлика, Ольги Юліанівни? Може, й не було б тоді оцих кашлів, головної болі, істерій, котрі, здається, доконають її остаточно…

Долина звужувалася між двома пасмами скель, і тоді віяло чимсь таємничим, казковим; ущелина повнилася зеленавим мороком, у котрім, здавалось, існують тіні далеких предків, лунають голоси загадкових створінь, од яких ставало моторошно. Лиш угорі, де, розділені широкою смугою фіалкового неба, дрімали вікові праліси, було вільно і радісно. На білених подолках беріз там грало сонце, упоєні пахощами квіток та живиці, мліли столітні смереки, їхнє коріння мертво спліталося з камінням, а на скелях, порослих мохом, вилось, мов гадина… Та ось гори одходили, розступалися, небо над ними ширшало, і ширшали обіч ріки зелені зарінки. Схили кичер, утикані хатинами, гурточками дерев, кущами терну та гложжя, ставали пологіші: то тут, то там виднілися на них клапті озимини, обнесені сивуватим воринням сіножаті. Косовиця трав була в розпалі — на підгір'ях порались люди. Одні косили, інші гребли, громадили сіно в копиці, прикриваючи їх — щоб не роздувало вітром — важкою в'яззю із сирої вільшини а чи ліщини.

За думками та розмовами — хоч і скупими, короткими — незчулися, як і в'їхали в Криворівню. Фіакр зупинився на невеличкому, вигарцюваному на самісінькім березі майданчику, захищеному од води товстою кам'яною кашицею.

— Ну, слава Ису, дістались, — важко ступив на землю візник. — Най будете здорові, — побажав подорожнім.

Це був центр села. Зусібіч сюди збігалися стежини;

тут же тулилися чималий, критий гонтом шинок, а трохи вище, обнесена добрячою огорожею, плебанія отця Олекси Волянського. Як не є, а Криворівня вважалася не останнім з навколишніх сіл, до того ж лежала на битім шляху, од Косова, Вижниці, Кут, а навіть од самих Чернівців — на Жаб'є і далі в Карпати. Сюди часто заникували цісарські урядовці, а вліті наїжджало чимало панства зі Станіслава, Львова та навіть із Відня.

Зупинитися довелось у Волянських. Незважаючи на свій сан, отець Олексій був людиною широкої вдачі, любив товариство, цікавих людей. Прочувши, що до Криворівні їде Лариса Косач, він упросив Франка, якому симпатизував і з яким підтримував тісні стосунки, направити гостю до нього на постій. Про це Лесі було сповіщено заздалегідь, ще у Вижниці, так що компанія Волянських не викликала в неї здивування. Зрештою, який це матиме на неї вплив? Не збираються ж вони мешкати місяць, бодай половину, переночують — і до побачення. Симпатії до нових знайомих навіть збільшились, коли оглянули чималу, зі смаком підібрану бібліотеку. Книжки свідчили, що їхній власник — людина демократичних поглядів, цікавиться значно ширшим колом питань, аніж належить по службі. Климент Васильович, якого захоплювала самобутня усна творчість гуцулів, знайшов для себе в бібліотеці справжній скарб — масу етнографічних журналів та різних посібників. На його прохання господарі охоче дозволили взяти все те з собою, звичайно, з умовою на зворотнім шляху повернути.

А втім, справа була не в Волянських, хоч Лариса Петрівна пройнялася до них сердечною щирістю, її вабив Франко. Приємно було знати, що він поруч, за якихось кілька дворів. Пообідавши та віддавши належне гостинності господарів, Леся і її попутник зібралися до Івана Яковича. Наймолодша Волянська, Цьопа, радо зголосилася провести.

Франко мешкав тут же, на Заріччі, по лівім боці Черемошу, в хаті Проця Мітчука.

Був полудень. Липневе сонце палило щедро. Незважаючи на близькість ріки, повітря дихало спекою. Сіно, складене на дворах, сушилося на вор'ї, трохи скрадало її, бентежило груди тонким ароматом різнотрав'я, ромашок, дзвоників, кашки.

На Мітчуковім обійсті кипіла робота. Гуцул щойно привіз фіру пахучої паші, скинув її і тепер сидів на призьбі, попихкував закіптюженою люлькою, дивлячись, як жінка та дітвора укладають сіно під оборіг.

— Помагай біг! — привіталися гості.

— Вітайте, вітайте! — скинув поруділу крисаню і вклонився, не встаючи, газда. — Чей, пана Йвана хочете видіти? — вгадав їхній намір і погукав.

З-за оборогу, з вилами в руках, вийшов Франко. У шкіряних постолах, благеньких штанях і такій же сорочці; блідаве, зрідка вкрите веснянками обличчя заросле; на голові, в рудуватих вусах заплуталися дрібні зілинки.