Николай Олейник - Леся

..Хто мене поставив

Сторожею серед руїн і смутку?

Відповіді не було. Та й хто міг знати? Хто міг подумати, що години, дні вона марнує в спогадах та мріях? Про віщо? А про те, про що взагалі не варто б думати. Хоча б тому, що дійсністю воно ніколи не було й не буде.

Стративши отак-от червень, Леся на початку липня повернулася з Кімполунга до Чернівців. Нерви ніби й наладились, і сил ніби побільшало, та — лихо! — материному пророкуванню, мабуть, таки судилося збутись: у неї з'явилася нова якась хвороба. Рипить у грудях, зрідка йде кров. За всіма ознаками — сухоти. Видно, мало їй було отих ночей, тих страхіть січнево-березневих, треба ще й цього спізнати. Ольга Юліанів-на одразу ж повела до лікаря. Той вислухав, оглянув.

— Сказати правду, справа кепська. Легені вражені. Катастрофи ще можна уникнути, але ні в якім разі не запускати хвороби.

Кобринський був знайомий Кобилянської. Він знав, що панна Леся добра приятелька Ольги, йому хотілося допомогти по щирості.

— От що, ясні панни, — звернувся до обох, — вам треба в гори. Далеко, чи то пак, високо в гори. Де ні пилинки і де багато смерек… Я незабаром виїжджаю в Буркут. Це майже в Чорногорії, понад тисячу метрів над рівнем моря. Там щось на взірець маленького курорту. Ви, панно Ольго, напевне, чули?.. Так от, ви могли б туди дістатись? Я обіцяю вам нагляд. Одне лиш кепсько: там ніде жити. Кілька будиночків у таку пору звичайно зайняті. А все ж спробуйте. Спишіться, запитайте, не тепер, так пізніше щось знайдеться. Єдиний вихід, — розвів руками.

Він має рацію: єдиний вихід. Заявись вона зараз додому — вся її з трудом здобута незалежність лусне, як мильна булька… Так, але як туди їхати? Світ не близький. А з її здоров'ям тільки в мандри. Та ще в гірські. Весь вечір, повернувшись од лікаря, міркували, як його краще влаштувати ту поїздку. Ользі Юліа-нівні їхати — щоб допомогти — не випадало, було ряд причин, зриватися ж самій…

— А знаєте, о чім я думаю, Лесю? — сказала зрештою Кобилянська. — Що, як удатися до Квітки? Пощо має лєшувати тамтою Швейцарією, коли тут не згір-ше. Легінь він, як по мені, файний.

Климента Квітку Лариса Петрівна знала вже кілька років по Києву, проте не настільки, щоб запропонувати йому своє товариство. В Чернівцях він майже випадково — заїхав з друзями, теж студентами. Хоче податися до Швейцарії на лікування. У нього теж, здається, сухоти чи доведена до краю анемія. Виснажений, нервовий, а до роботи ще беручкий! Молодість! Коли б їй одняти зараз дев'ять літ — ого, що б то було!.. Звідкілясь, певно од студентів, довідався, що вона тут, — розшукав. Обіцяв ще зайти…

Ні, його таки сама доля послала, цього Климента Квітку. Погодився — лиш Кобилянська натякнула. Виявляється, у нього вже й грошей замало, і взагалі, чував, карпатський клімат ніскільки не поступається швейцарському. А коли там будуть ще й купелі…

— Так це ж чудово! — захоплювався Квітка. — Мов санаторія!

Чи він завжди такий піднесений, чи удає?.. Але — навіщо б, заради кого?.. Чому такий завбачливий, уважний? Багато ж їй доводилося стрічати краян, та цей якийсь… незвичайний. Щадить її, немов сестру чи… яке безглуздя!.. Навіть не розказує їй київських новин.

— Нічого нового.

Навмисне криє чи й справді далекий того? Але і ні. Вона пригадує, він був активним. Та й по тому, як тут усім цікавиться, можна судити… Отже, жаліє, оберігає. З якого дива?

Все ж було приємно. Приємно і бентежно якось. Щоправда, не обійшлося і без прикростей. Невідомо (ще одна загадка!), навіщо було Квітці писати її рідним усю правду. Отак ні сіло ні впало узяв та й виклав. Буцімто вона вже й справді при смерті… Спробуй довести тепер татові, що ніякої причини для тривоги немає, що в неї катар — і більш нічого, і що з вигляду вона здорова, навіть поправилась… їм тільки дай привід! Уже, будь ласка: «Не затримуй Квітку, нехай їде в Швейцарію». Хай собі їде. Він не маленький, знає, де йому і як ліпше. І нікого вона не затримує. Але, звичайно, й не забороняє бути коло неї. Це взагалі було б безглуздо — сказати людині: не стійте, не сидіть і не ходіть коло мене, зрештою, не дихайте повітрям, яким я дихаю… Виходить, так. І взагалі яке тут «втручання в наші сімейні справи»?

Поки відповідь з такими міркуваннями йшла до Києва, до рук Петра Антоновича, якого Квітчин лист і схвилював, і цього разу чомусь розсердив, Лариса, владнавши все необхідне, виїхала на Буркут. Квітка вирушив кількома днями раніше.

Зустрілися вони у Вижниці, у Ганни Москви. Москва доводилась Квітці чи то далекою родичкою, чи просто знайомою його батьків. Зрештою, як би там не було, а гостей вона прийняла радо, Лесі виділила кімнатку, по-материнському про неї турбувалась. Тиждень, який подорожні провели у Вижниці, чекаючи відповіді з Буркута, залишив приємні враження. У хляпавку — її тут не бракувало — сиділи вдома, читали або писали листи, в погіддя гуляли, переважно за містом, над Черемошем, у горах. Одного надвечір'я, коли стояли високо на горі Німчич, вона побачила щось таке неви-мовно красиве, як мрія: на фоні зелено-голубих верхів — поодинокі будиночки. Вони здавалися піднятими кимось до сонця… Казали, що то Ростоки, але чи може село бути таким казковим? Скоріш усього то міраж, і вона певна — таке не повторюється, як би того не хотів.