Николай Олейник - Леся

— Багато вже маєте зробленого?

— Надумала я її в двох частинах, першу ніби викінчую… Я просто фізично терплю під з'явиськом тих фактів і ніяк не вспокоюся, аж доки не виллю той біль чорним по білому… а коли пишу, ох, як ридаю!

— А ми вчора лиш думкували з Осипом Степановичем: відкіля, мовляв, Кобилянська бере матеріали для своїх творів?

Ольга Юліанівна осміхнулася:

— Декотрим, хто не знає мене ближче, це справді дивно. І, мабуть, через те, що я не сходжуся ні з літераторами, ні з ученими… не маю найменшого дару до бесіди. Знали б вони, що кожний голосок життя будить у мені цілу бурю уявлень, певне, не дивувалися б.

— Ну, то чийсь клопіт — дивуватися чи не дивуватися, — розважливо мовила Леся. — Ви своє знаєте.

— Самій про себе судити доволі важко, а все ж скажу, вам скажу: кожна моя річ — найбільша а чи зовсім мізерна — писана кровію. Всі вони вийшли дорогою серця. Бо пишу я, коли терплю — а цього чуття мені не бракує, — пишу, коли бачу кривду, заподіяну як людям, так і звірятам, квітам і птахам, деревам і водам, пишу, захоплена великими ідеями визволення людей, найперше — жінки…

— Ще тоді, в Зеленому Гаю, слухаючи ваших речей про себе, свою країну, я відчула вас щирою, доброю…

Ольга Юліанівна зашарілася, поспішила заговорити про інше.

— Розохотили ви мене, Лесю, до балачки, — сказала. — Взагалі не люблю звертати на себе увагу. Тому нікуди не їду, уникаю гучного товариства.

— Я теж не маю звички підпускати до свого серця кожного цікавого. Те, чого коштував мені Мінськ, знаєте хіба що тільки ви єдина. Але здумати свого життя без раптових подорожей не можу. Митець має час од часу поновляти свої враження, чуття, — додала і тут же обмовилась: — Власне, це річ чисто індивідуальна.

— Не знаю, — відповіла Кобилянська. — Для мене досить послухати наших лісів, наших гір, як щось у мені оживає, кудись кличе. І вже не буде рятунку, поки не вирветься голосом серця… Музику, співи люблю пристрасно. Вони впливають на мене майже по-трясаюче.

День розгорявся, попід вікном на вулиці снував люд, і Ольга змушена була перервати розмову: треба ж поприбирати і до базару збігати, а по дорозі до аптеки заскочити за ліками.

Вона заховала писання, швиденько прибрала в кімнатах і почала одягатися…

Вечірку влаштували в просторому залі Народного дому. Зібралося переважно студентство, вся, як було казано, «Молода Україна» 26. Коли Леся, супроводжувана Кобилянською, Ярошинською та Маковеем, з'явилась у дверях, всі встали і довго їй аплодували. Гостя, не чекаючи такої зустрічі, аж розгубилася.

Василь Симович, закоханий в літературу студент і початкуючий науковець, зробив доповідь, у котрій, окрім красивих Франкових епітетів, сказаних у спеціальній про неї статті, не пошкодував і своїх. Послухати, то й справді виходить, що вона «трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну». «Ох, ці мені критики, — червоніла, слухаючи Симовича. — Неодмінно зроблять із тебе ікону… Коли захочуть, звичайно».

Потім декламували її вірші. Та як же гарно, зворушливо! От уже не сподівалася, що її поезії матимуть такий резонанс…

Взагалі це добре, саме цього — крицевості, закличності — вона прагне в кожнім рядку, в кожнім слові… Що, тепер її черга? Розказати про себе?

— Ш, любі друзі, то справа критиків — розбиратися в творчих, а часом і не в творчих особливостях автора. До того ж зроблено мною дуже й дуже мало, щоби хвалитися. — Подумала хвилину. — Поговорімо ліпше о тих рушеннях, що намітилися в нашім житті і що зачіпають наші серця, наші мислі. Маю на увазі робітницькі і студентські поступи супроти соціальної кривди, котрі зачастили так на півночі — в Петербурзі, Києві, Мінську, Москві та й ближче до нас — у Львові. В чому ж сила? Пролетарі єднаються до спільної боротьби за велике визволення народів… Зал зустрів її слова схвальним гулом.

— У Женеві зорганізувався революційний осередок, до котрого входять наші найсвідоміші марксисти Плеханов і Володимир Ульянов, які взяли на себе керівництво соціал-демократичним рухом Росії. З півроку минуло, як видається ними газета «Искра», епіграфом котрої е відомі слова декабристів: «Из искры возгорится пламя…»

Вона розповідала про труднощі боротьби, кликала не лякатися погроз і тортур, на які не скупиться царизм, згадала березневу демонстрацію в Києві і те, як до студентів приєдналися робітники, — з усього було видно, що промовляє не просто свідок, а активний учасник подій.