Николай Олейник - Леся

Після короткого перепочинку вони зробили невелику прогулянку містом, завітали до редакції «Літературно-наукового вісника». Ларисі Петрівні хотілося одразу ж побачити Франка, а знайти його в такий час можна було тільки на роботі.

Іван Якович справді сидів за своїм столом. Забачивши гостю, спокійно підвівся, пішов назустріч. На високім, обрамленім ясним буйним волоссям чолі та ж постійна задума; сумовиті, працею перевтомлені сині очі засвітилися радістю.

— А-а, здорові були, — обізвався м'яким, лагідним голосом і простягнув обидві руки — ніби хотів обняти.

Довго не засиджувались: одне, що Леся не зовсім добре себе почувала, по-друге, перед Франком лежала якась нагальна робота. Домовилися зустрітись у нього вдома.

— Йване, — звернувся Франко до Труша, — а Лариса Петрівна вже виділи свій портрет?

— Таж думка була, аби разом погляділи, — мовив художник.

— Ну то йдемо.

— А де ж він? — запитала Леся.

— Ге! Ось побачите.

Вони спустилися на перший поверх, до просторої зали, що нагадувала чи то художню майстерню, чи то салон. На стінах, підставках, просто на мольбертах, у рамах і без рам висіли й стояли полотна — портрети, краєвиди, військові баталії.

— Ану-ну, чи відшукаєте себе, — жартував Франко. — Чи, може, доведеться показувати?

— Ви ж бачили, Іване Яковичу, і, здається, були доброї думки, — не в тон йому відповів Труш.

— Е-е, то я, а це ж Лариса Петрівна. Як ви не розумієте? Я за всеньке своє життя пензля в руці не тримав, а вона, відайте, студіювала цю штуку.

— Толку з мого студіювання, — скептично кинула гостя. — Та й що то були за студії? — Вона таки знайшла портрет, зупинилася. — Ну от… «З кого вони портрети пишуть?» Ніби я і справді якась визначна особа… Смішнувато на це дивитись.

— От, чули, маестро? — підхопив і по-своєму страк-тував Франко її останні слова. — Я ж вам казав.

Пожартували, подивилися інші полотна і розійшлися.

У себе в кімнаті Лариса Петрівна виклала перед Трушем усі, що їй дісталися, фото Мержинського.

— Маю до вас, друже, прохання: напишіть портрет цієї людини. Ви знаєте, ким він для мене був…

Чотири дні провела Леся Українка у Львові. Погостила у Франків, навіть з'їздила за місто, на Софіївку, де Іван Якович закладав дім та садив чималий сад, одві-дала деяких знайомих, а більше відсиджувалася в кімнаті, бо погода видалася ще гірша, ніж колись у Мінську. Проте і в готелі не було спокою: заходили ті, в кого вона не побувала, Трушеві приятелі і чимало іншого люду.

Другого чи третього вечора відбулася зустріч з Ганкевичем. Лідер галицьких соціал-демократів прийняв їх у своїй розкішно умебльованій вітальні. Слухав неуважно, через що Ларисі Петрівні доводилося терпеливо повторювати одне й те ж пояснення чи прохання. Рукописи все ж прийняв, пообіцявши незабаром повідомити свою остаточну думку.

— Щось мене не захоплює цей Ганкевич, — одразу, як тільки вийшли, поділилася своїм враженням Леся.

— Справді, він сьогодні наче не в гуморі, — згодився Труш. — Та то пусте, аби видрукував.

— Авжеж, а тільки якесь внутрішнє чуття підказує мені, що справа тут не зовсім надійна. Добре буде, коли ви та, може, ще й Іван Якович нагадуватимете йому.

— Щодо мене — я не дам йому спокою. Повернувшись до готелю, Лариса Петрівна упала,

мов підтята: втома валила з ніг… Наступного дня кур'єрський Варшава — Бухарест мчав її до Чернівців.

III

Ольга Юліанівна була старша за Ларису Петрівну на вісім років. Незважаючи на цю все-таки значну вікову різницю, вони любили одна одну любов'ю, на яку були спроможні лиш їхні великі — з огляду на те, скільки вміщалося там горя людського і людських почуттів, — серця, ділилися найінтимнішим.

В їхніх біографіях чимало подібного: обидві народилися в сім'ях дрібних урядовців; обидві самотужки здобували освіту; обидві кохались у книжках, літературі, а ще більше — в самобутніх піснях та легендах, природі своїх казкових країв. Як і Леся, Кобилянська навіть здумати не могла свого існування без постійного спілкування з народом. Коли перша вздовж і впоперек сходила та з'їздила рідну Волинь, друга знала кожний мальовничий куточок вічнозеленої Буковини, чуйно дослухалася її гомону. І та, й друга жадібно припадали до спільного джерела — життя народу, пили з нього цілющі соки, на яких таким крицевонезламним зростало їхнє полум'яне, їхнє невмируще слово.

Писати почали теж майже разом. Одночасно, 1891 року, їхні твори читали двоє сердечних друзів — Іван Франко та Михайло Павлик. Сталося так, що тоді ж, перебуваючи у Відні, через Павлика ознайомилася з її «Лореляй» і Леся. І як же тепло відізвалася! Щоправда, Лариса Петрівна приписала їй вплив Жорж Санд і ще декого з модних французьких письмовців, але подружили вони з тих пір назавжди. Молодша товаришка гаряче цікавилась Кобилянською, пізніше запросила її до себе, в Зелений Гай.