Николай Олейник - Леся

Колона демонстрантів наближалася до майдану. Передні, де маяли червоні полотна, — тісно, пліч-о-пліч, а далі вільніше, ширше. Здалеку вулиця нагадувала збурену ріку, яка загрожувала от-от вийти з берегів. Лариса Петрівна схопила Горощенка за руку.

— Скільки люду! — Очі її горіли завзяттям. — Титан піднявся, розправляє плечі грізні…

«Яка б це була радість Сергієві! — скинулась думка. — І йому, і Ювеналію Дмитровичу, що теж загинув десь в астраханських пісках…»

їй чомусь пригадалися всі ті, хто поліг у нерівній борні: і Мельников, і Ковалевський і багато-багато інших відомих і маловідомих героїв.

Здавалося, дух їхній витає сьогодні тут, у лавах демонстрантів.

Перед ними відкривалася частина майдану з трамвайним заворотом і лінією вгору, на Мало-Житомирську. Леся бачила, як біля величезної крамниці Торліна і напроти, коло кафе-шантану «Олімп», купчився люд. Що діялось у глибині, там, де громадилась споруда міської думи, не було видно. Та ось на майдані захвилювалися, забігали; Лариса Петрівна помітила, як попід стінами, розганяючи народ, шикувалися постаті в шинелях. Частина тих, що стояли, ховалась у під'їздах, будинках, решта кинулась у бік Володи-мирського спуску й на Інститутську, та, зустрівшись з кінною поліцією, що поспішала до думи, повернула назад, напроти демонстрації; зіткнувшись із нею, розігнані поділилися на ще менші потоки, аж поки не змішалися з загальною масою.

Передні шеренги демонстрантів уже виходили на майдан. Поминувши крамницю, вони повертали ліворуч, до думи. За якихось кільканадцять хвилин щойно змертвілий плац заряснів постатями, зацвів корогвами, транспарантами, різноколірними хустинами. Та не встигла вилитися на майдан і половина процесії, не встигли посланці піти і висловити властям свої вимоги, як у масу людей з ходу врізалася кінна поліція. На майдані зчинилося безладдя, знявся галас. Закричали й поблизу. Леся і Горощенко одійшли вбік.

— Як комітетчики? — занепокоєно спитала Лариса Петрівна.

— Гірше буде, коли ті, що оточили майдан, не зрушать з місця. Через їхні ряди не прослизнеш. На всякий випадок, у крамниці сидять наші люди. Валах попереджений.

Наліт кінної, очевидно, був сигналом і для пішої поліції. З під'їздів вискочили десятки «фараонів» і зголоднілими псами накинулись на середину і хвіст колони. Демонстранти не витримали, кинулись врозтіч. Деякі відбивались камінням, держаками од транспарантів. Чималий гурт робітників і студентів прорвався на Миколаївську і помчав угору.

Горощенко одвів Ларису Петрівну в безпечніше місце.

II

Лист од Кобилянської вже давно лежав на столі, нагадуючи про запрошення і гостинність його авторки. Та й сама Лариса Петрівна вже кілька разів призначала строки від'їзду, а от вибратися ніяк не могла. Причин знаходилося чимало. Треба було владнати перед дорогою дещо особисте, трохи перепочити після Мінська і останніх домашніх справ, головне ж — вона мала виконати одне вельми важливе доручення Київського комітету РСДРП. Власне, це доручення не було для неї новим; як і раніше, мова йшла про видання нелегальної літератури. Однак цього разу питання ставилося гостріше. Зміцнений відданими іскрівцями. Київський комітет провів рішучий наступ на економістів. Для ведення широкої агітації необхідна була література. Нелегальні друкарні після розгрому, що стався в місті кілька років тому, повільно відновлювали свою роботу. Треба було шукати виходу.

Довідавшись, що Леся Українка виїздить за кордон, київські соціал-демократи доручили їй організувати там видання потрібних книг та брошур. Частина з намічених перекладів («Хто з чого жиє» Дікштейна, «Маніфест Комуністичної партії» К. Маркса та Ф. Енгельса і ще деякі) вже була зроблена самою Лесею або з її активною участю, інші доводилось ждати: товариші, залучені до цієї справи, барилися…

Майже через місяць після повернення з Мінська, ніскільки не відпочивши, Лариса Петрівна зрештою вирвалася з Києва. У подвійному дні її чемодана лежали рукописи майбутніх видань, зверху — більше для маскування — деякі власні папери та книги; голова тріщала од утоми, думок, безперервних балачок сусідів. Треба ж було виїхати саме в неділю! Тіснота, задуха.

У вагоні повернутися ніде. І так — яких-небудь шістнадцять годин!..

У Львові Косачівну зустрічав Труш — художник, чоловік Ради Драгоманової. Дивак! За біганиною переплутав дні і вчора аж тричі виходив на вокзал. Сьогодні все ж прибіг вчасно. І кімната, яку приготував для неї в готелі «Централь», поряд із своєю майстернею, гарна. Світла, затишна. Бо зупинитися зараз з її настроєм у когось із знайомих — і собі горе, і людям клопіт. А так — незалежна. Куди захотіла — пішла, кого забажала — побачила.