Николай Олейник - Леся

— Її остання новела…

— «Під голим небом»?

— Так… Це річ високого злету.

— А «Меланхолійний вальс»? Мені він видається шедевром на ниві нашої сьогочасної літератури. Читаючи її писання, я дивуюся: відколи ця авторка, що, вважайте, крім Кімполунга та вашої Полтавщини, ніде не бувала, відки вона так глибоко знає життя? Де бере матеріал для своїх повістей і новел?

— Це вже ознака, чи, як у вас кажуть, ціха її таланту. Певне, для неї досить одного поштовху, одної риси, щоб народився образ.

— Мені часом шкода її, — несподівано заявив Маковей.

— А то чого? — здивувалася Леся.

— Тадже гляньте, скільки вона тратить часу і сил надаремне. Все на її руках: і дім, і старі батьки, і менші брати.

— Хто знає, чи варто по сім шкодувати. Умови, в котрих виробляється письменник, далеко неоднакові, власне, ми зовсім не знаємо, які ті умови потрібні.

На алеї з'явилася молодь. Леся сказала, що притомилась, і вони помалу пішли з парку. Симович, який здибався їм біля Народного дому, попередив Ларису Петрівну, щоб готувалась до зустрічі: громадськість, а надто студенти вирішили влаштувати на її честь вечір.

Лариса Петрівна прокинулася на світанку. Ольги поруч не було. Вона сиділа, не запалюючи лампи, біля вікна, що вже ясніло наступаючим днем, і… плакала. Леся від несподіванки широко розплющила очі. Перше, що збігло на думку, — встати, довідатись, у чім річ, розважити подругу; та ось її погляд упав на столик перед Ольгою, там лежали недбало розкидані аркуші паперу, в руці у Кобилянської чорніла ручка. «Працює», — заспокоїлась Леся і нечутно повернулася на бік.

А Ольга нічого не бачила, нічого не чула — була зачарована творенням, полонена думками і почуттями, якими жили народжені нею герої.

…За сніданком Ольга Юліанівна була тиха, спокійна, мов погідний літній ранок. Як завжди, по-простому зачесана — з проділом на високе чоло, уважна. Коли зосталися удвох, Леся запитала:

— А чому це хтось чорненький сю ніч не спав? Кобилянська здригнулася.

— Ви все бачили?.. Ох, панно Лесю… Цеї ночі старий Івоніка ховав свого сина, Михайла. Чи могла ж я спати? — Вона дістала з шухляди кілька дрібно списаних аркушиків, поглянула на них, мовби то було щось чуже. — Послухайте, Лесю. — Спокійним, розміреним тоном стала читати: —«Ніч була прекрасна, і відкриті голови чоловіків рисувалися виразно у магічному сяеві місяця, між тим як жінки з головами, позавиваними в білі рушники, нагадували сотки лілей, що струнко стріляли вгору. Світло свічок освічувало із долини кожде обличчя. На них було видно найглибшу повагу.

Докія і Петро проводили пливучим кроком нещасну матір за домовиною, а Івоніка сам ступав. Із відкритою, набік похиленою головою, не відвертаючи ні на хвилину очей з домовини, так ступав він.

Зорі миготіли на висоті і, здавалося, сипали всім своїм світлом у долину. Місяць розгорівся палаючим світлом.

Далеко, широко на полях — тишина. Недалеко походу предивний танець тіні і голосіння двох плачниць. Від часу до часу продирався воздухом розпучливий викрик напівзбожеволілої матері…»

Голос Кобилянської набирав дедалі трагічніших ноток. Лице її оживилося, очі загорілись якимсь незвичним блиском. Здавалося, то вона, а не стара, вбита горем мати голосила за сином:

«— Куди ти йдеш? Куди ти йдеш?.. — викрикувала, збиваючи долонями.

— В землю йде… в темну нічечку йде… не поверне ніколи! — відповідали жалісливим, протяжним голосом плачки, хитаючи головами, й затягали далі своє.

— Вночі передаю тебе іншому світові… вночі покидаєш татка твойого!.. — крикнув раз болісно Івоніка…»

А перед Лесею враз постали Мінськ, глибока весняна північ, маленька церква на околиці…

«— Не гризіться, бадіко! Господь дав таку нічечку, що і мак визбирав би, а зорі гонором блищать! — потішала Докія…»

Ольга перестала читати. Аркуш дрібно тремтів у її руці, і вона поклала його. Сиділи мовчки — кожна думала про своє.

— Хто його вбив? — стиха запитала гостя.

— Сава, брат… за землю. Гадав, йому більше припаде, коли ні з ким буде ділитися. Знову мовчання. Леся:

— Це жахливо. Кобилянська:

— Це правда. Це трапилось кілька років тому недалечко Чернівців, у Димці, в родині Івана Жижіана, — молодший брат убив старшого. Я тільки змінила фамілію…

— Це справді жахливо, — повторила гостя. — Жахливо те, до чого доводить людину життя. Яка страшна доля!

— Хочу зладити її, цю свою працю, якнайретельніше… з інстинктом на будучість, — пояснювала Коби-лянська. — Аби-сь покоління, що прийдуть по нас, читали і відали о житті сьогочаснім…