Николай Олейник - Леся

З його грудей вирвалося щось подібне до стогону чи важкого зітхання.

— Боротися?.. Я… дуже… втомлений… Я вірив, що… — він знову примовк, а тоді, напружившись, вимовив: — ще зможу щось зробити. — І знову безсилля на деякий час німотою накрило його уста. Та це тривало недовго, хворий десь видобував у собі рештки енергії і вів далі: — І ось я… вмираю… вмираю, нічого… не зумівши.

Лариса Петрівна різко повернулася, кольнула його проникливим поглядом.

— Ви не маєте права так говорити. Вогонь, який ви і ваші однодумці запалили полум'ям власного серця, незабаром розгориться величезним багаттям.

На якусь мить він погодився, переміг у собі гнітючий стан; в очах його засвітилася надія… Але все це швидко минуло.

— Ні, ні, — незграбно замахав руками Мержинський, — не умовляйте… Життя… не має… рації… воно — ніщо…

Леся просила його заспокоїтися, не розмовляти, та це ще сильніше розпалювало нетерпіння хворого висловитися до кінця. І він говорив, говорив, уже майже непритомний. Лариса Петрівна швидко розвела хіну, підвела Сергієві голову, дала випити. Сьорбнув, але рідина одразу струменем пішла назад — ледве встигла відхилитися, щоб не забризкало. Рушником обережно витерла йому зранені губи, бороду, на волосинах якої осів порошок, зібрала рештки води з ковдри.

— Не хочу… — борсався. — Я жити… жит… Він раптом замовк — знеміг настільки, що вже й шепотіти не було сил. Груди його ледве здіймалися. Лариса Петрівна поправила ковдру, причинила кватирку.

Було о пів на четверту. Від нервового напруження знову розболівся зуб, відчувалося — набрякають ясна. Леся поглянула в дзеркало: права щока трохи підпухла. Помивши руки, намочила у спирті клаптик вати, поклала на хворе місце. Біль ущух. Зате голова не давала спокою — якось поважчала і ніби давило в потилиці. Лариса Петрівна знайшла в сумці і розгорнула порошок (останнім часом вони в неї не вибували). Проте пити не стала. «Одне лікуємо, інше отруюєм», — згадала чиїсь слова. А їй ніяк не можна злягти, вона зараз уіа таіог — вища сила. Сила, що має тримати двох.

Щоб хоч трохи позбутися важких думок і переживань, взялася за лист. Розпочала його ще вчора увечері, та так і не закінчила. «Одваги в тім нема, за що Ви мене хвалите», — перечитала останні слова, аби нагадати собі думку, на якій обірвалось писання. Так, так, панна Ольга захоплюється її мужністю, називає сильною духом. Що ж, час покаже, наскільки вона сильна духом. Може, ще й зламається… А коли ні, то в тім заслуги нема, не її в тім заслуга.

Ділилася своїм горем-розпукою: «…З моїм другом дуже зле, і він уже сам не вірить, щоб міг видужати. Стан зовсім розпачливий, і на поправку немає надії».

Лист виходив короткий і, здавалось, холодний. «Що ж я ще можу їй написати, — зупинилась, роздумуючи, — коли, окрім туги, тепер нічого не маю? А нащо та туга має бути ще й довга! В неї ж своя біда з'явилася».

Згадавши, що Кобилянська скаржилася на хворобу Маковея, Лариса Петрівна додала: «Не давайте свого товариша на поталу недузі! Рятуйте його чим тільки можете, і не тратьте часу — в зароді, — підкреслила, — сю хворобу можна викорувати. Боріться на життя, а не на смерть, бо інакше се такий розпач!..»

О, вона знає, що то за розпач!.Від нього — в землю ввійти б, змовкнуть навіки, аби не чути, не бачити. Хіба один такий день, одну ніч провела вона наодинці з жахом?! Навіть не маючи з ким поділити його, бодай на словах убавити собі пекельного лиха. Про те знають хіба що стіни — ці німі свідки людського відчаю — та дехто з найближчих друзів. Ні батько, ні мати, а лише — дехто. І то далеко не все. Бо надто воно жахливе, те її горе, щоб про нього розказувать, — більше, мабуть, ніж можна розповісти і ніж варто розповідати. Є почуття, яких навіть не слід намагатися розкривати, тому що слова існують зовсім не для них. До таких належать і її щоденні страждання. Людям в нормальних умовах їх не зрозуміти. Для цього потрібно бути як вона, — одержимою.

Леся надписала конверт, заклеїла і відклала. Мер-инський усе ще не турбував. Дрімав не дрімав, спав не спав, а лежав на диво спокійно. Лише зрідка губи його напіввідкривалися, ворушилися — так, ніби щось вимовляли, а потім знов застигали, набряклі, у незагоєних виразках. Час од часу здригалися повіки, наче людина, чиї очі вони повивали, навмисне пробувала їх відкрити, щоб пересвідчитись: може вона те робити чи ні? Давно не голений, з густим розпатланим чубом, неймовірно худий і пожовклий, Сергій гнітив своїм виглядом. Це був мрець, здавалося, дивом воскреслий тільки для того, щоб домучитися призначеними йому, але чомусь до кінця не звіданими муками і щоб узяти з інших кривавий викуп за свою смерть. Готова вона, що лишається тут, на землі, сплатити цей борг мертвим? Так, вона в цьому впевнена. Після всього, що бачила і що муситиме ще побачити, вона дає аннібалову клятву.