Сіли в найдальшім кутку.
— Яка я рада, Ліленько, що ти приїхала, — досі не могла заспокоїтися Лариса Петрівна. — Одній нестерпно. Удень, при Сергієві, ще нічого, а ніч настане… ліпше не розказувать. — Вона піймала на собі зосереджений сестрин погляд. — Про що ти думаєш?
— Дивлюся, як ти змарніла, — призналась Ліля. — Часом не хвора?
— Ні, ти ж знаєш: це мій звичайний вигляд. — Вона спробувала навіть усміхнутися, але усмішки не вийшло: кілька тижнів, проведених у Мінську, вже встигли накласти на лице відбиток муки і нерозрадної туги — вираз, який потім не залишав її ніколи.
Помовчали. Лілі згадалася їхня торішня зустріч у Петербурзі. Леся була тоді куди бадьоріша.
— Мама писала… — нерішуче обізвалася. — Може, й справді, Лесю, тобі не варто було… Ну, приїхала, провідала… Що ж тут поможеш?
— І ти тієї ж?
— Тільки не подумай, що я… осуджую, — поспішила виправитися Ліля. — Просто…
— Просто, — обірвала її Леся, — облишмо про це… Це питання поза темою звичайних розмов. Не будемо його чіпати.
Подали чай. Ліля мовчки колотила ложечкою. Так, Леся дуже змінилася. Раніше вона ніколи не дозволила б собі такої різкості… «А я теж добра!.. Хіба їй легко?!» Ліля вже ладна була взяти на себе всю вину непорозуміння, як Леся мовила:
— Не сердься. Лілеє моя Лілейная, не хмур своїх брівок, — в її голосі раптом одгукнулося щось далеке, давнє— дитяче. Зиркнули спідлоба одна на одну і засміялися. — Ти ж розумієш, — знов переходячи на серйозний тон, додала Лариса. — Хіба тобі треба пояснювати?
Звичайно ж, не треба, вона все розуміє.
— Ти не дослухала мене, Лесю. Не знаю, як для кого, а мені твоє здоров'я, твоє майбутнє не байдужі. І зовсім я не беруся тебе переконувати… Хочеться тільки, щоб ти була здорова, дужа. Все останнє— я знаю — в твоїх руках. — Вона хвилину подумала і, користуючись сестриною мовчанкою, додала: — Мені інколи навіть заздрісне, пробач за відвертість: ти хвора, а така сильна духом, скільки в тобі енергії. Ти якось умієш знаходити своє щастя, бачиш його навіть у муках… А я, та й чимало таких, сприймаю все на віру, яким воно е. Погане мені здається поганим, гарне — гарним. А над тим, що наше буття будується на протиріччях, не задумуюсь. — Ліля примовкла, чекаючи, що скаже на те сестра. Та Леся не поспішала.
— Чого ж ти мовчиш?
Лариса зручніше примостила хвору, в довгій чорній рукавичці, руку і, не відриваючи погляду від склянки, де плавав шматочок цитрини, сказала:
— Я не з усім згодна, що стосується мене особисто. Але річ не в цьому. Ти порушила досить гостру проблему так би мовити, питання питань: людина і життя. — Леся перевела подих. — Мені здається, що насамперед треба мати одвагу до життя. От народилась людина;
народилася, звичайно, щоб жити. Але всяк по-своєму розуміє це «жити». Один бачить у ньому повне задоволення своїх фізіологічних, просто кажучи, тваринних потреб; інший — чогось шукає, прагне, його весь час пече якийсь вогонь у серці. Це, може, й не дає йому такого щастя, як тому, першому, зате дає щось більше,
духовно вище.
— Ти маєш рацію, — сказала Ліля, — але не всім це
під силу, не всі так можуть.
— Чому ж? — заперечила Леся. — Треба тільки щиро бажати, прагнути. Від народження люди однакові. От ти говориш про мене, буцім я і така й сяка. А я ж однаковісінька з тобою, з Дорою, Михайлом. Хіба що долю маю трохи одмінну. І коли дехто з вас бачить у моїй хворобі тільки лихо, то я знаю й інше. Я знаю те, що не мучило б мене так пекельно моє нещастя — не мала б я ні духу того, про який ти кажеш, ні волі до життя. Хто знає, чи не кує мені моє лихо такої зброї, якої немає в інших, здорових людей. Так, так, не дивись на мене з подивом. Це свята правда. Я знаю, почім фунт лиха, тому й не можу спокійно глядіти, як хтось страждає. І в цьому я бачу щастя.
Ліля уважно слухала сестру. Вона завжди цінила її розсудливість, холодний спокій (чомусь він найбільше проявлявся саме в такі рішучі моменти), її тверду, постійну впевненість у собі. Пригадалося маленьке біляве дівча. Лежить, бувало, з тим «витяженіем» на нозі, від одного тільки погляду на яке по шкірі повзли мурашки, і — ні стогону, ні слова скарги! Видно ж по очах, що болить, а вона ще й інших розраджує… Звичайно, від тієї Лесі лишилось мало. Але зосталася оця незламна сила, готовність здолати любого ворога. У цьому її краса… І, зрозуміло ж, в її очах, де завже
світиться глибока думка, мрія, у благородстві, яке-ще здавна поклало на її лице саме життя. Ліля відкинула косу, що сповзла з плеча.
Читать дальше