Николай Олейник - Леся

— Я гадав, — мовив перегодя, — хоч ви не поставите цього питання.

— Я мушу знати. Рано чи пізно — він запитає.

— І ви скажете правду?

— Побачу… Хоч не таїла її ніколи.

Обоє змовкли. І раптом з тиші, що запанувала в кімнаті, немовби вирвалося: «Так-так, так-так…» То билося маленьке, залізне серце часу. І в його ритмах, в його байдужім спокої Леся вловила ствердження цієї жахливої правди… «Так-так, так-так…»

— Бачте, Лесю… — Він уперше назвав її ласкаво — певне, хотів щось пояснити, можливо, втішити: все ж таки жінка.

Але Косачівна зупинила його:

— Не треба, я все розумію… Скажіть лише, як довго ще триватиме ця агонія? Тиждень, два тижні, три?..

— Не більше. Організм виснажився… В нього напрочуд сильне серце.

— Сьогодні й воно здало.

— Цього слід було сподіватися. Ліки руйнують. Такої кількості антифібрину, хіни та всього іншого, як він прийняв, стало б на десятьох. Але й без них не можна — гарячка спалить.

Хворий застогнав, почав марити. На посинілих спухлих устах виступила рожева піна. Клаптиком марлі Леся витерла Хворому губи.

— Він весь горить.

— Доведеться знову зробити укол. Коли лікар, наготувавши шприц, відтягнув на передпліччі хворого обвислу шкіру, Леся відвернулася.

IV

Чергування закінчилося пізно. Розбита, втомлена, Лариса Петрівна ледь добралася до своєї домівки і впала на ліжко. Не хотілося ні їсти, ні світити. Єдине, чого жадала, — спокою. Спочити, забутися! Не чути отих його надривних кашлів, глухих зітхань і стогонів, не бачити жахливих нападів гарячки, непритомності, що, мов прибій, налітають хвиля за хвилею, забирають і несуть у безвість останні сили… Не чути, не бачити!..

Але що більше намагалася добитись цього, позбутися страхіть минулого дня, то сильніше, настирливіше бентежили вони мозок. Не йшли з думок розмови, його марення про смерть і про життя — десь там, у вічності. Голова, здавалося, от-от не витримає і трісне, гупало в скронях, тупим болем віддавало в потилиці.

Леся підвелася, знайшла в шухляді снотворне, випила. Проте й волю не діяло. Вкрай збуджену уяву не так просто було приспати. Вона працювала з якоюсь шаленою непослідовністю, вертаючи до життя то свіже, сьогоднішнє, то далеке, давнє. Досить було заплющити очі, як оживала ясна доріжка місячна на морі… І кипариси… І хиткий баркас… Вечірня пісня і вечірня зірка.

«Я не забуду, Лесю…»

Хто це? Хто промовляє до неї?

Лариса кинулась — нікого… Та це ж Сергій! Там, на Ай-Петрі. Дарує квітку — дивний ломикамінь…

«Я пробиватимусь до сонця, світла».

Сонця, світла? Чому ж так темно?.. Ніч надворі… Ага, ось місяць зійде, висиплють зірниці.

«Ви любите лічити зорі?»

«Люблю».

«Нумо! Я з цього краю, ви — он з того».

Місяць, зорі…

«Ну, багато вже нарахували?»

…І яблуні — старі, крислаті. Такі, як у Гадячі…

«Вам заважають яблуні?»

…У Гадячі? Заждіть, чекайте… Отого літа?.. Отого літа…

«Ви чуєте, як пахнуть яблука, Сергію?»

«Так, чую».

«Я пити хочу. В мене душа палає».

«Зірвати яблуко?»

«Ні, я вже знайшла. Яке пахуче!»

Пити, пити! В неї справді усе палає— обличчя, руки. Хоч би краплину… Дивно: а ніби й холодно.

«Мені вже холодно, Сергію».

«Ось нате, одягніть».

«Спасибі. Краще ходім од річки».

«А куди?»

«Ходім… у поле!»

У поле, в поле. Де шляхи безкраї, де гомін спить, а вітер напина тополі парус… Де пахощі колосся, скоринки зачерствілої, води джерельної…

«А ми так і забулися рахувати».

«Глядіть! Он зірка впала».

«То, кажуть, чиєсь життя згоріло».

«Чиєсь життя? Месії, мабуть… А я стою, дивлюся, як воно жевріє… і гасне… О блискавице, вдар! Хай запалає серце в грудях Месії! Ви чуєте, ученики? Він вам простив. І зраду, й лестощі — усе забув навіки! Я ж не прощу. Бо я його любила. Як сонце, як повітря, воду, землю… О світочу моїх очей! Я гину тут від туги. Й нічим потішити тебе не можу… Чи є де більша мука, як неспромога віддать за друга душу? Сергію, чуєш! Обізвись хоч словом… Хто я така? Я — Міріам. Ота, що полум'ям твоїх очей горіла, думок твоїх пила нектар отрутний; що ладна й далі йти за тобою. Або…укупі вмерти…

Але — як холодно! Який страшенний вітер!.. Ні зір, ні місяця, ані тополь високих…»

…У кімнаті справді був неймовірний холод. Лариса встала. «Дивне щось верзлося… Треба розпалити грубку, бо до ранку й задубіти можна».

Полінця сичали, капали — не розгорялися. Лариса Петрівна пхала під них папір, дмухала щосили, проте даремно. В грубі замість вогню гоготів холодний вітер. Кілька разів, зозла, він жахнув у вічі їдким смердючим чадом. Тоді і в Лесі урвався терпець. Взяла зі столу лампу, линула в грубу гасом. Полум'я смачно лизнуло дрова, вчепилося в них язичками, затріпотіло. Спочатку слабо, потім сильніш, сильніш, і запалало.