Николай Олейник - Леся

А в душі клекотіло обурення — обурення на всіх тих, що кинули товариша в біді, хто ось уже півроку не обізветься до нього й словом. Розуміла, що не всі Сергієві друзі чинять так з доброї волі, бо багатьох, і, мабуть, саме найкращих із них, недоля загнала за тридев'ять земель, але, вкрай озлоблена, як тільки мог-ла, чсартала зрадливих спільників. Мержинський навіть не догадувався, які шалені бурі інколи стрясають його зовні спокійну подругу. Як на нього, то він давно вже змирився з таким станом речей. Змирився і навіть простив їх, отих колишніх товаришів.

— Як ви… думаєте… вони не сердяться, що я їм… нічого не пишу? — Очевидно, він хвилювався, бо говорив ще гірше звичайного; кілька разів голос його обривав кашель. Все-таки Сергій Костянтинович докінчив думку: — Але ж… я не можу… навіть диктувати… довго не можу, а після… — він задихнувся, — після такої перерви… коротко писати… гріх…

Мержинський, ледве докінчивши фразу, знепритомнів. Лариса Петрівна швиденько намочила в ефірі вату, піднесла йому понюхати.

Її давно вже непокоїть оце всепрощення, якась незрозуміла самовідреченість Мержинського. Звідки б їм узятися? Що посіяло їх у душі цієї сильної колись, вольової людини?.. Муки, страждання?.. Чи, може, бажання до кінця, повністю принести себе в жертву? А я? Яке вчиню я диво? Те, що сидітиму побіля друга? Те, що не залишу його до смерті? Те, що не забуду — любитиму до кінця днів своїх? Так цього мало!.. Лариса підійшла до столу, кинула на чистий аркуш паперу:

«Чим ти мені ясніше, друже, тим душі ворогів твоїх чорніші». Це був голос її згорьованого серця.

— Ви вже… працюєте? — почувся збоку шепіт.

— Мушу, Сергію.

— Я люблю… коли біля… мене… працюють. Він заплющив очі, відвернув голову. Леся бачила, як слабо тремтіли сухожилля на його шиї. «Він їм простив, — міркувала. — Він їм усім простив… І навіть тим, хто ладен відректись од нього. Навіщо так? їх таврувати треба!» Вона дивилася в сіру, нудну порожнечу, що снувалася в кімнаті, а бачила тих ненависних — о ні! — не друзів, навіть не приятелів далеких, скоріше — виродків. О, як би вона хотіла кинути отруйними словами їм в обличчя! Нехай би очі їм повипікало, ті очі безсоромні… Слова здалися небуденними, і Леся поспіхом записала їх на тому ж аркуші.

До кімнати занесли дрова. Тітка, — чи то не втримала ноші, чи забулася, — кинула їх так, що Сергій стрепенувся.

— Ох, — застогнав він і схопився за серце. Лариса Петрівна поспішила до нього.

— Чи можна ж так? — на ходу дорікнула жінці. Та байдуже повернулася, вийшла.

— Давить, — задихався Мержинський. Він потягнувся до коміра, та Леся, одгорнувши ковдру, вже вивільняла йому груди. Вона пригадала, як колись у Софії рятувався при сердечних нападах дядько, Михайло Драгоманов: намочила водою рушника і поклала Сергієві на груди. «Це б землі, холодної, свіжої, — подумала. — Треба буде сказати Костянтину Васильовичу, щоб дістав на всякий випадок».

Минуло кілька хвилин, а Мержинському не легшало: різко піднялася температура, почалася гарячка. Найкраще в такому разі діяла хіна. Але хворий так звів щелепи, що розціпити зуби неможливо. Лариса кілька разів підносила йому до рота порошок і все марно — висипати не вдавалося… Зненацька налетів кашель. Він мучив доти, поки горлом не пішла кров.

Лариса Петрівна не встигла нічого підкласти, — кров бризнула на подушки, на простирадла і, свіжа, гаряча, горіла великими багровими плямами.

Мержинський після нападу кашлю знепритомнів. У горлі в нього весь час хрипіло. Леся, остерігаючись повторення кровотечі, обіклала йому шию і груди рушником. Брудну білизну вона познімала і зараз думала, як би підстелити чисту. Кликати нікого не хотілося. Та й кого? Костянтина Васильовича якраз не було, а отих, як вона їх називала «диазі (ніби) родичів», уникала навмисне.

Дивний люд, їй-богу. Не те що помогти — поспівчувать не хоче. При кожному ускладненні тікає, мов од вогню. Ніби два життя збирається прожити.

Розправивши простирадло, Лариса Петрівна заходилася обережно просовувати його попід хворим.

За цим заняттям і застав її лікар.

— Білизну ви даремно поспішили зняти, — зауважив.

Він роздягся, допоміг Косачівні застелити ліжко.

— Не слід одразу турбувати хворого, хай заспокоїться.

— Який тут спокій? — скрушно відізвалася Леся. — Борисе Михайловичу! — підступила. — Скажіть мені по щирості… Мені не треба втіхи, будьте відверті.

Еліасберг замислився, зосередивши погляд на власних пальцях. Вони в нього були тонкі, довгі, з кущиками волосся.