Николай Олейник - Леся

Та чим зарадиш йому? Сподіватись хіба що на диво… Але див не буває. Мрії часто приносять розчарування, добрі наміри — гірш наслідки. Скільки витрачено сил, скільки нервів, аби хоч зупинити хворобу, а вона вже смертю проглядає крізь Сергієві очі.

Приїздила тьотя Еля з Риги. «Тут, Лесю, робити вже нічого». Надпила трохи з її чаші терпіння і поїхала. Справді-бо: мертвого з могили не вернеш. А він, Сергій, уже… Доле! Які жахливі слова є на світі!

Був полудень. Крізь відчинену кватирку було чути, як за вікном капотить з даху вода. Під стіною, мабуть, стояв таз, і краплини інколи падали з приглушеним дзвяканням. Сергій Костянтинович прислухався до незвичайного серед зими передзвону, і якась майже дитяча радість виповняла його змучену душу. Сьогодні він почував себе краще: спала гарячка, майже нормальна температура. Щоправда, полегшало йому після посилених старань Лесі і лікаря, але хіба в цьому річ? Головне — він одужує. Коли отак піде й далі, то на весну вони справді зможуть вирушити в якусь санаторію.

Створена власною уявою перспектива до того захопила Мержинського, що він не витримав, нетерпляче заворушився.

— Вам щось болить, Сергію? — обізвалася Лариса Петрівна. Вона облишила писання, підійшла. — Чи, може, незручно? — їй і справді здалося, що подушки лежать під ним надто високо, і обережно взялася їх поправляти.

— Спасибі, — ворухнув губами Сергій. Він узяв і поцілував її руку. — Мені… добре, Лесю. Ви поїдете… зі мною… до Швейцарії?

Лариса Петрівна підсунула стілець, сіла. Вона ро зуміла його. Колись і сама, лежачи отак нерухомо, в гіпсовому полоні, думками витала по горах та долинах, мандрувала казковими світами.

— Звичайно, мій друже. Мержинський заплющив очі.

— Весна в горах красива. Мені й досі пам'ятається маленька Владая. Ми жили там, як одвідували дядька Михайла. — Леся примовкла, і в цю мить перед нею в усіх барвах постало те невеличке село біля Софії.

— Говоріть… говоріть…

— Смішно, — мрійно вела далі, — воно чомусь здавалося мені Парнасом… Щоранку ми ходили по квіти. Потім купалися…

— Ми теж… підемо… по квіти. Сил, щоб вимовити фразу, в нього не вистачило, і Сергій з натугою видавлював з себе по слову.

—…Я так… люблю… квіти, — беззвучно шелестів. І раптом: — Я дуже… змінився, Лесю?

— Дуже, — сказала відверто.

Сергій Костянтинович зиркнув на неї не без подиву.

— Треба взятися за харчування, інакше слабість не подолаєте.

«Он вона про що!» — усміхнувся хворий і враз посерйознішав:

— Так-так… сьогодні… бачили?

В обід він справді з'їв чашку бульйону і півкотлети. Це було, кажуть, незвичайним пробудженням апетиту. Принаймні за останній місяць.

— Ну от. І почуваєте себе значно краще. — Вона була рада нагоді так просто — ніби ненароком — пого ворити на цю тему. — Давайте домовимось: щодня снідати, обідати, вечеряти. Гаразд?

Він кивнув головою.

— Тільки… потроху.

Сергій узявся за ліжко, спробував підсунутися вище, йому зненацька захотілося навіть підвестися, сісти, але судорога крутнула ним набік, зігнула. З хвилину він мучився, та ось корчі минули. Пітний, знесилений,

Мержинський благально і воднораз вибачливо дивився на Лесю, ніби запитував: «Ну як? Що тепер?»

— Нічого, — заспокоїла вона. — Це мине. — Підсунувши руку хворому під плечі, Лариса підняла його трохи вище. — Це від нерухомості. — Потім дістала гребінчика і почала розчісувати йому волосся. Чорне, смолисте, подекуди з сивиною, воно покірно влягалося, відтіняючи високе бліде чоло.

— Ось погляньте, який ви… — їй хотілося сказати «страшний», але знала: цього не можна, а іншого слова не знаходила.

Сергій Костянтинович з вдячністю пригорнув її руку. Йому знову стало краще, хотілося розмовляти.

Зайшла тітка, поклала пошту.

— Нічого не треба? — поцікавилась, ні на кого не глянувши. Лариса Петрівна відірвала од вікна погляд.

— Спасибі, нічого.

Переглянула листи. Із «Жизни» писали, що ждуть обіцяної статті; Михайло, брат, розпитував про причини її раптового від'їзду в Мінськ; такою ж сердечною тривогою був пройнятий лист Кобилянської… «А йому знову нічого, — з прикрістю подумала Леся. — Він уже й не допевняється», — глянула на Сергія. Але Мержинський помітив той погляд, запитав розуміюче:

— Навіть… од Віри… Григорівни?.. Щоб відволікти його увагу, заговорила про Кобилянську.

— Справді-бо, це ідея! — захопилася власною ж гадкою. — Коли не вдасться в Швейцарію, поїдемо на Буковину. Зелені гори, потоки, співучі трембіти… Коби-лянська вже давно запрошує мене в гості. Ви навіть не уявляєте, яка це мила, прегарна жінка.