Николай Олейник - Леся

— Боюся, що ні. Хвороба ускладнюється.

— А перспектива… сподіватися на щось можна? Еліасберг розвів руками.

— У вас такий втомлений вигляд, Ларисо Петрівно, — сказав замість відповіді. — Ходімо, я вам допоможу. — Він узяв валізку, відступив, пропускаючи Косачівну у двір.

Похмурий зимовий день догоряв. У кімнаті, де лежав Мержинський, ткалися рідкі вечорові сутінки, але хворий не запалював світла. Так, у півтемряві, йому було легше. Світло нагадувало про життя, а він ось уже півроку відгороджений од нього чотирма стінами, півроку не залишає ліжка, не знає ні дня ні ночі. Його існуванням є тепер муки. Життя і тліє в ньому, певне, для того, щоб завдавати ще більших страждань.

Години дві тому ввели морфій, болі ніби притихли, і Сергій Костянтинович дрімав. Він намагався заснути, однак сон пішов од нього, видно, назавше, лишивши як спогад неміцне забуття. Воно теж тривало недовго. Сухий надсадний кашель, підкравшись зненацька, підкинув Мержинського і почав ним трясти, як пропасниця. Сергій хотів розстебнути сорочку, щоб легше дихати, але пальці тремтіли, не слухались, і він рвонув комір, оголивши липкі од млості запалі груди. Та це мало допомогло.

Він лежав непритомний, розбитий. Коло ліжка валялися подушка і ковдра, один кінець простирадла звисав до підлоги.

— Недавно був приступ, — пояснив Еліасберг. Не роздягаючись, ледве стримуючи себе, щоб не кинутись до Сергія, Лариса наблизилась до ліжка. Ступила крок і жахнулася: перед нею лежала не людина, не той невгамовний, життєрадісний Сергій Костянтинович, якого вона знала раніше, а, скоріш, тінь його. «Леле моя? — мало не зойкнула. — Що від нього лишилось?» Бачила Мержинського кілька місяців тому, але зараз він був невпізнанний: ще більше висох, пожовтів, загострилися вилиці. Запалі очі прикривали зчорнілі, мабуть од безсоння, повіки.

Гуркнув зачеплений Еліасбергом стілець, і хворий поворухнувся, потрісканими вустами прошепотів:

— Пи-и-ти-и…

Лікар підвів йому голову, підніс до рота склянку з водою. Перш ніж Мержинський розціпив зуби, кілька краплин скотилися на шию. Леся бачила, як вони тремтіли, зупинившись у заглибині ключиці.

Зрештою хворий блимнув очима. Якусь мить він нерозуміюче дивився перед себе, потім знову зімкнув повіки.

— Доброго дня, Сергію, — обдала його шепотом. — Це я, Лариса.

Мержинський напружив слух… У кімнаті ніби хтось є? Він розплющив очі. Наче в тумані блищали перед ним очі. Але що це — сльози? Чи, може, то зорі одбились? Хто на нього так пильно дивиться?.. Сергій Костянтинович провів рукою, мовби змахуючи з обличчя павутину, — зорі не гасли, навпаки, зробились ясніші, ближчі, і йому захотілося дотягтись до них. Проте сил не вистачило, руки знесилено впали на груди.

— Лежіть, Сергію, — знов той же голос. Але тепер Мержинський пізнав його. То був її голос, Ларисин.

— Приїхали… — видавив одним подихом. — Спасибі…

Вона тримала його жовту, ніби виліплену з воску, руку і тремтіла від болю, що обпікав їй душу і мозок.

— Приїхала.

— То це вже я гин… — кашель не дав йому докінчити.

— Що ви, друже? — щиро здивувалась Леся. — Ми ще з вами поїдемо… От потепліє, і гайнемо кудись на південь. — А самій хотілося крикнути, щоб небо почуло, гукнути, щоб блискавиці ударили, розігнали ці зловорожії хмари.

— Знаєш, Сергію, — обізвався Еліасберг, — я все ж таки думаю, що ускладнення в тебе тимчасове, результат, головним чином, погоди,

Щось подібне до усмішки болісно скривило Мержинському губи. Йому стало приємно: отже, не тільки він сам, а й інші вірять в його одужання.

— Скоріш би поправитись, — мовив до Лесі. — Бо так… буде занадто… клопоту в дорозі.

«Боже мій! Він повірив!.. Він не розумів, що його вже ні в яку санаторію не приймуть».

А хворий, жадібно ловлячи кожен порух Лесиних очей, рук, говорив безгучним, як шелест, голосом:

— Треба тільки… спитатися. Ви, Ларисо Петрівно… — кашель знову перервав його мову.

— Говори спокійно, Сергію, — втрутився лікар і звернувся до гості: —Він зараз хвилюється, краще б пізніше.

— Ні, ні, — заперечив Мержинський, — я зараз… Напишіть, Лесю… напишіть у Швейцарію… до того… як його?..

— До Борецького? — підказала Лариса Петрівна.

— От-от…

Він раптом замовк, очі його закотилися. Ні, це були не ті чисті, з ясним поглядом і зажурою очі, в які вона так любила дивитися і так рідко дивилася. Леся миттю відвела Сергіеву руку, з жахом поглянула на лікаря.

— Не бійтеся: звичайна знемога, — заспокоїв Еліасберг. — Останнім часом буває часто… — Він узяв руку хворого, послухав пульс. — Робити нічого не треба. Можна натерти скроні нашатирним спиртом, але це його вже не врятує — страшенне знесилення.