Николай Олейник - Леся

Назустріч їм вийшли Михайло, Шура і Олена Антонівна. Леся першою кинулась обнімати та цілувати тітку, в її очах заблищали сльози.

— Не треба, Лесю, тобі не можна хвилюватися, — умовляла її, голублячи, Олена Антонівна. Вона помітно постаріла, в косах з'явилася сивина, але погляд, як і замолоду, був гострий, а на обличчі лежав спокій.

Леся познайомила тітку з Кобилянською.

— А де ж мати? — запитала Михайла.

— Мама залишилась чекати батька і гостей у Гадячі. А тобі, сестричко, лист. Аж із Петербурга.

— Правда?! Давай же!

Лариса Петрівна швидко розірвала конверт, пробігла очима лист.

— Ну от, А ви, Ольго Юліанівно, кажете: до вас їхати. «Жизнь» просить негайно надсилати статтю. А я її тільки розпочала писати… До речі, Ольго Юліанівно, я вам ще не казала, тема цієї статті знаєте яка?

Кобилянська знизала плечима.

— Ви ось скаржилися на несправедливу оцінку вашої творчості і творчості інших буковинських літераторів. А що ви скажете, коли я виступлю в «Жизни» і розповім про все, як воно є? Публіцист із мене абиякий, а все ж напишу. І ви мені в цьому допоможете.

Кобилянську дещо здивувало таке раптове Лесине рішеная.

— А написати справді варто. І є про кого, — додала Шура.

— От-от, — підхопила Леся. Вона ще раз переглянула лист, прочитала вголос: «Русским небезынтересно творчество украинских писателей…» Чуєте? «Небезынтересно»… Редактор пише, що Горький — він якраз керує літературним відділом — схвально поставився до моєї теми.

— Домовились: Леся виступае з статтею про малоруських письменників на Буковині, — резюмував Михайло. — Ріщенець прийнято. Гайда полуднувати, Лесю? Запрошуй гостей, сама йди…

В їдальні вже давно чекав накритий стіл.

Давненько не збиралися отак. Прибули Старицькі і Лисенки, батькова і материна рідня, знайомі… З'їха-лися старі й молоді, друзі і ті, кого вона й не вельми хотіла б бачити. Що ж? Не її тут право порядкувати, вона сама, по суті, гостя…

Шкода, що не приїхав Сергій. Що б це могло значити? Писав же, ніби легше, обіцяв, а от немає. Та хіба лише його бракувало сьогодні?! А Тучапеький, Віра Григорівна, Галя Ковалевська, Гамбарашвілі, Зюма… Розкидала життєва хвиля по всіх усюдах. Одні на волі мучаться, а інші — в тюрмах.

Є, правда, й такі, що за ласий шматок продали і свою гідність, і свої переконання…

Лунали тости, дзвенів кришталь, а Лесю, як і завжди, обсідали думки. Навіть коли сміялися з якогось дотепу — в очах незмінно стояла зажура. Дивилася на матір, що сп'яніла од щастя, люб'язно всім усміхалася» на батькову сивину» на тіточку Олену і молодших Старицьких» а в уяві чомусь зринало дитинство, колодяжанські зелені луки і отой свіжий, росяний ранок у Нечімному… Глянула на Михайла. Чи той це мрійний хлопчина, що зривав тоді на озері білі лілеї?.. Таки він. Хоч постарів, бороду он яку має, дочку вже гладить по русявій голівці, а він: ті ж очі, той же погляд. Тільки голос погрубішав. Як би то зараз вийшло в нього: «Лесью-у…»?

Усміхнулася, і Михайло помітив, нагнувся. Сказати? Ні, зараз не час… Навіщо навівати й на нього смуток? Нехай жартує, співає… Досить у нього тих болів та скарг. Та чи й потрібні вони отут? Не так уже часто збираються, щоб і в такі дні печалитись. Нехай хоч батьки потішаться дітьми та онуками. А вона… Ось уже й під тридцять береться…

…Хтось кинув з гостей: «Чи не час уже нам і честь знати?» Старицький підтакнув: «Авжеж, авжеж?» — і перший підвівся з-за столу. І як Ольга Петрівна не просила скуштувати того та сього («бо навіщо ж воно пеклося та варилося»), всі встали, подякували господарям.

— А все це ти, Михайле Верстовичу, — дорікала Ольга Петрівна Старицькому. — Гості б ще й посиділи, і з'їли чого-небудь…

— Овва! Ти цим, Ольго, не журися. От ми перекуримо та побалакаємо — тоді й ще можна. Гляди, аби було чим пригощати. Бо ми знаєш які!.. Он як! — Михайло Петрович хвацько підкрутив вуса, підморгнув Лисенкові. — Ге ж так, Миколо? Рай його батька!

— Так, та не зовсім, — кинув Єфремов. Сказано було багатозначно, якось з викликом. На устах Михайла Петровича згасла усмішка.

— Дехто зраджує нашій українофільській корогві, — вів далі Єфремов, — друкується в кацапщині… і навіть, — він кинув погляд на Лесю, що стояла поруч з жінками, — навіть за наукою туди їздить. — Він був напідпитку, щоки його пашіли.

— Навіщо про це зараз? — спробував зупинити його Старицький.

— А я, щоб ви, Михайле, знали, ніколи не цураюся нагоди виховувати нашу молодь. Бо хто ж за нас це робитиме?