Николай Олейник - Леся

Санки зрештою зупинилися біля масивних, пофарбованих у темно-коричневий колір дерев'яних воріт. Візник повернув назад, і Леся зосталася одна. Вона стояла в нерішучості, розглядала кам'яний будинок, що був тут чи не єдиною високого спорудою, сподіваючись когось зустріти, розпитати. Проте поблизу ніхто не з'являвся, і вона наважилась зайти у двір. В ньому було просторо і чисто. У глибині — обшитий почорнілими від негоди дошками дерев'яний будиночок. «Певне, там, — подумала Леся, — бо навряд, щоб у цьому, великому…»— вирішила і подалася розчищеного від снігу доріжкою. Проте редакція «Жизни» містилася таки у великому будинку, що вікнами виходив на вулицю. Молода привітна жінка, до якої Леся звернулася, завела її до під'їзду, показала двері І попередила, що східцями треба спускатися трохи вниз, у півпідвал. Лариса Петрівна пройшла в кінець півтемного коридорчика і зупинилася перед широкими оббитими дверима. На стук ніхто не відізвався. Почекавши з хвилину, Леся ввійшла до просторої світлої кімнати. Нікого. Кілька робочих столів, шафи, старенькі стільці. За напівпричиненими дверима, що вели, певно, до суміжної кімнати, чути було спокійні чоловічі голоси. Злегка постукала в одвірок і не встигла відняти руку, як двері — туди, всередину — розчинилися і високий, худорлявий чоловік став на порозі.

— Вам до кого? — запитав, жестом запрошуючи ввійти.

— Насамперед скажіть, будьте ласкаві, чи тут редакція «Жизни»?

— Тут, тут, товаришко, — вийшов з-за столу лисий, в окулярах чоловік. — Судячи з усього, друзі, — звернувся до працівників, — до нас гості… і далекі.

Леся всміхнулася і хотіла було назвати себе, але той, в окулярах, зупинив її.

— Даруйте, дозвольте мені познайомити вас… не дивуйтесь: всім присутнім відоме ваше ім'я. Еге ж? — звернувся він до товаришів і, помітивши в декого на обличчі подив, відрекомендував: — Леся Українка. Поетеса, перекладачка, критик. Що, правда, вгадав? — звернувся він до Лариси Петрівни.

— Так. Але мушу дещо спростувати. Критиком я себе не наважуюсь називати. І потім, звідки вам відомо, що це саме я? Хіба мало до вас заходять.

— О-о, це вже інша річ. Сідайте, будь ласка, роздягайтеся, в нас тепло, і поговоримо.

Двоє наймолодших допомогли Лесі скинути пальто, підставили їй стілець.

— Про це неважко було здогадатися, — вів далі, відповідаючи на Лесине запитання, чоловік в окулярах, — хоча б тому, що позавчора я одержав із Мінська листа…

— Ви Володимир Олександрович Поссе, редактор «Жизни»? — поспішила з запитаннями Леся.

— Вгадали. Я той самий злий дух, що ось уже — скільки ж це? — відай, з півроку не дає вам спокою своїми листами та вимогами писати.

Вони ще раз потиснули руки, і Леся відчула в тому потиску тепло доброї, сердечної людини.

— Я, певне, зашкодила вашій бесіді? Може, зайти пізніше?

— Полюбуйтеся на неї! — розвів руками Володимир Олександрович. — Тут її ждуть кілька днів, а вона…

— Простіть, ради бога, — вибачилася Леся. — Я ж по щирості.

— Ми теж по щирості. Розповідайте, що там у Києві, чим живе літературний світ?

Лариса Петрівна пригадувала останні події літературно-мистецького життя на Україні, розповіла про масові арешти соціал-демократів, про заворушення серед робітників і селянської бідноти. Поссе час од часу щось занотовував до маленького блокнота.

— Тепер я розумію захоплення Мержинського і Чирикова, — мовив він. — Ви ж справжня ходяча енциклопедія. Ні, ні, тепер я од вас вимагатиму… Крім статей-оглядів, рецензій, давайте переклади. Франко, Стефаник, Коцюбинський, Ольга Кобилянська. Що знає про них російський читач? Хіба що фальсифікаторські рецензії в лояльних журналах.

Володимир Олександрович говорив так, ніби знав гостю принаймні з десяток років, наче вона щойно повернулася з поїздки за його дорученням. Лесі подобалася ця діловитість, приваблював якийсь ледве вловимий, але, видно, постійний гумор у розмові редактора.

— Шкода, що ви так скоро збираєтесь назад, — жалкував Поссе, — незабаром має приїхати Горький — він у нас веде белетристику. Дуже хотів з вами познайомитись. Навіть радив якось запросити вас до редакції, та часи такі, що — самі бачите — не знаєш, де будеш завтра. Та нічого, наше все попереду.

Зайшло ще двоє молодих людей. Прізвища їхні Леся чула вперше, і Поссе, вибачившись, перейшов до редакційних питань. Мовилося про наступний номер. Серед авторів, твори яких пропонувалися до журналу, Чехов, Скиталець і Горький.