Николай Олейник - Леся

— З України знову нічого? — поцікавився Поссе і, не чекаючи відповіді, звернувся до Лесі: — Бачте, Ларисо Петрівно? — Ніби те сталося з її вини.

— Може, Лариса Петрівна щось привезла або напише, поки гостюватиме тут? — кинув хтось із співробітників.

— Справді.

— Ні, товариші, на жаль, нічого не можу запропонувати, — відповіла Леся, — а за кілька днів, що буду в місті, також не встигну. Прислати — пришлю… на осінь.

— Гаразд, — погодився Володимир Олександрович. — Домовляємося твердо: на дев'ятий номер. Цікаво було б щось про творчість галицько-українських письменників.

— Місяців за два чекайте таку статтю.

— Оце по-діловому.

Говорили про зростаючу популярність «Жизни», цензурні утиски; Леся бачила з тих розмов, яких надзвичайних зусиль вимагає од співробітників кожен випуск журналу. «Діло тут справжнє, — констатувала, — треба буде загітувати ще когось із киян». Люди потроху розходились.

— Вам далеко добиратися, Ларисо Петрівно? — підійшов до Лесі секретар.

— Не так, мабуть, далеко, як довго. Поки випетляєш тими завулками…

— А в чім річ? — поцікавився Поссе.

— Питаю, чи далеко додому нашій гості.

— А в гостях вона ще й не була. Хіба це гостювання — посидіти біля робочого столу? Зараз підемо до мене, поп'ємо чаю — погостюємо по-справжньому, — сказав Поссе. — Одягайтеся, Ларисо Петрівно. Прошу, — подав пальто.

Поссе мешкав тут же, в дворі, у тому невеличкому дерев'яному будиночку, до котрого, шукаючи редакцію, спочатку подалась була Леся. Дружина його, досить молода жінка, привітавшись, поспішила на кухню, а Володимир Олександрович почав знову розпитувати про київське життя.

— Є тут ваші — Кистяківський, Славинський, заходять інколи, пропонують свої опуси. Але, скажу відверто, не те, що нам потрібно. До речі, ви, певне, з ними знайомі? Здається, Славинський, коли ми надрукували першу вашу статтю, хвалився, що знає вас.

— Так. Але я волила б не знатися з ним.

— От-от. Якийсь він дивний. Служить при дворі, вважає себе соціал-демократом. Ми взагалі намагаємось бути від нього подалі.

—Ї добре робите. Непевна він людина. Володимир Олександрович дістав з книжкової шафи і поклав перед Лесею два останні номери «Жизни».

— Раджу прочитати в них статті Володимира Ульянова. Особливо зверніть увагу на «Капіталізм у сільському господарстві». Це найновіша його робота. Добре було б перекласти її і видати на Україні. Взагалі ж, майте на увазі, Ульянов найсильніший зараз теоретик марксизму в Росії.

— Дякую, я вже чула про цю людину, — Леся перегортала сторінки «Жизни», зупиняючись на окремих місцях, — Погано тільки, що видавничу справу у нас поки що не налагоджено. Ліпше — у Львові. Думаємо видавати там «Маніфест» і ще дещо.

За часті говорили більше про родинні справи, і Лесі,на прохання його дружини, довелося розповісти про свій родовід, сім'ю. Довідавшись, що одна з її сестер тут, у Петербурзі, подружжя виявило бажання познайомитися з Лілею.

Лариса Петрівна подякувала за гостинність і почала збиратися. Було вже пізно, надворі знову починалась хурделиця. Володимир Олександрович з дружиною провели її, знайшли візника і розпрощалися.

— Вітайте Мержинського і Чирикова, — почула вже в санках Леся і, обернувшись, злегка помахала рукою.

За годину вона була в Лілі, де чекали на неї давні київські подруги.

…Через кілька неспокійних, проведених у зустрічах та розмовах днів Леся від'їздила з Петербурга.

XV

Іменини Ольги Петрівни вирішили святкувати в Зеленім Гаю, що поблизу Гадяча. Цей невеличкий хутірець манив затишком, широкими луками та старим дубовим гаєм, що спускався до самого Псла.

Леся приїхала сюди разом з Михайлом, Шурою та їхньою донькою Євцею прямо з Тарту. Останні місяці їй притьмом не сиділося — чи то надолужувала своє лежання в Берліні, чи це завдяки полегшенню, яке дало тамтешнє лікування, весь час манило її на нові місця, — а побувала і в Сергія Костянтиновича в Мінську, і у брата, і навіть у далекому Петербурзі.

Спогадами про Петербург жила довго. Часто розповідала про своїх нових друзів із «Жнзнн». Та й як не розповідати, коли всяк, хто не зустріне, цікавиться. Такий нині Час настав, що кожен живе тривогами і сподіваннями.

От і вона, нова приятелька, Кобилянська, що вперше гостює в їхній родині, не встигла відпочити з дороги, а вже: «Як вам мандрувалося, що нового чувати в світі?»

— Один тільки раз проїхала нашою Україною, а стільки побачила! — розповідає захоплено. — Яка ж вона велика та красна! Сидиш собі у своїм закутку і, здається, ліпшого на світі немає. А поїздиш, подивишся, поговориш з людьми — і такий перед тобою світ відкривається!..