Николай Олейник - Леся

Вони сиділи над річкою, що сліпуче вигравала під сонцем, і з цікавістю слухали одна одну.

— Пригадується мені ваіп перший лист…

— Котрого вам переслав Павлик?

— Еге… «її писання не дилетантство, а справжня література…» Не звикла я до похвали, а підтримали ви мене дуже. Бо, признаюся щиро, оті єфремовські і їм подібні докори, буцім я аристократка, вороже ставлюся до соціальне пригноблених і оспівую буржуазну мораль, — нічого спільного з критикою не мають… Ані я сама, ані предки мої не цурались хоч би найтяжчої праці, не одвертались, як дехто з тих «праведників», од нижче соціальне поставленого, коли цей простягав руку.

— Саме щирість і сердечність помітила я у вашій «Лореляй». А пізніші писання все глибше переконують, що йдуть від серця. — Леся глянула на Кобилян-ську, на її тонкі пальці, що якось, ніби самі по собі, за звичкою сплітали у віночок зірвані ромашки.

Ольга Юліанівна допомогла Лесі встати, і обидві пішли понад річкою.

— Ота моя віддаленість од великого світу все ж, бачте, дає себе взнаки, — мовила Кобилянська. — Читаєш усе, що потрапляє під руки. А сама не завжди розумієш, що до чого. Коли б не Франко та Павлик, то хоч вовком вий. А то, спасибі їм, допомагають і сові-том, і літературою. Не знаю, як вам, а мені так буває важко без друзів, без нових книг… Так хочеться вправятися в українській мові, а, на жаль, нема в нас що читати. Ваші «Думи і мрії» я таки дістала.

— Дещо я вам обіцяю. Але поруч з нами є російська література. І коли б вам було цікаво познайомитися з нею, то я з великою охо гою, в чім можу, послужу.

— Щиро буду вам вдячна, Лесю. Дещо я вже читала. А Чернишевський справив на мене разюче враження. Ви, певно, чули про наше «Товариство руських жінок на Буковині»?

— Так. Михайло Іванович писав. Затія вельми похвальна. Взагалі увага до жіноцтва, в якій би формі вона не виявлялася, варта всілякої підтримки.

— То слухайте ж: щодо ідеї нашого товариства — то вона і народилася саме під впливом роману «Що робити?» Кравецькі майстерні, освіта жінок — все те спричиняється до одного: прилучити жінку до громадської праці. І знаєте, Лесю, посліднім часом ця робота підупала, зате я до кінця віку лишуся відданою жіночій темі — так прив'язала вона до себе.

Стежка піднімалася на горбок, і Леся зупинилася перепочити.

— Благородне зробите діло, дорога товаришко Ольго, коли присвятите свій талант, свою працю поліпшенню гіркої жіночої долі. Бо скільки я не їздила, де не бувала — всюди вона однаковісінька, що в Росії, що в Німеччині, що в Австрії. Болгарія, цей чудовий своєю природою край, зосталася в моїй пам'яті країною жіночої неволі-Бони піднялися на невисоке узгір'ячко і знову стали.

— Отаке моє ходіння, — мовила Леся. — Наділи на мене цей апарат — і як хочеш. Хоч живи, а хоч — як хоч… Символічно, правда? Точнісінько як наша доля. І вмирати не дає, і жити нема сил… А гарно ж тута! — Леся обводила жадібним поглядом навколишні поля, зелені луки, наче хотіла ввібрати в себе всю їхню красу. Здавалося, ще мить, іще один порив — і вона злетить, горлицею полине понад гаями й дібровами.

— А в нас куди красивіше! — додала гостя. — Зійдеш на гору — і вся як є зелена Буковина перед тобою. Приїздіть уліті. Покажу вам і полонини, і смерічки, про котрих ви так допитувались у Павлика…

їх помітили з веранди і замахали хустинкою. Вузенькою стежкою, що вела від будинку до пагорбка, назустріч побігла дівчинка. Леся загукала до неї:

— Євцю! Не біжи так, Євцю!.. Чи й ми ото були колись такими, Ольго Юліанівно?

— А певне, що були! Пригадую, як заберусь, бувало, в гори, то попошукають неньо…

Євця підбігла задихана і пригорнулась до Лариси Петрівни.

— Чи ж можна так, Євцю? — вдавано суворо озвалась до племінниці Леся. — А якби впала та забилася?

— І не впала б, і не забилася, тіточко! — щебетала дівчинка. — А вгадайте, хто до нас приїхав?

— Та хто ж? Певне, хтось київський…

— От і не вгадали! Не вгадали! — підстрибнула з радості Євця. — І погляньте, якого вінка мені подарували.

Леся збагнула:

— Олена Антонівна?! Правда?

— Еге… А як ви вгадали? — допитувалася дівчинка.

— Бо теж була маленькою, такою, як оце ти… і подарунки такі ж одержувала від тіточки Олени. — Вони пішли стежиною, і тепер уже поспішала не Євця, а Лариса Петрівна. — Я давно вже не бачила Олени Антонівни, — пояснювала Ользі Юліанівні.

— Це та, що ви мені про неї писали? Що була в Сибіру?

— Так. їй тепер не дозволяють жити в Києві, тому бачимося ми рідко.