Николай Олейник - Леся

— Може, нехай Ліля по дорозі заїде?

Лариса Петрівна заперечливо покрутила головою.

— Мій клопіт, мені й пектися ним.

— Ти хоч тямиш, що кажеш? Сама ледь стала на ноги.

— То й що, інших можна забути? — Леся встала. Хвилинне заціпеніння, що було охопило її, вже минуло. — Ні, власне благополуччя для мене нічого не варте, коли друг у біді.

Ольга Петрівна одійшла до вікна. В доччиній відповіді вона відчула рішимість і ту постійну готовність до самопожертви, що так одверто проявлялась у Лесиних стосунках з Мержинським. Вона не схвалювала цього.

Мовчанка затягувалась. Ольга Петрівна знов узялася за лист. Кілька хвилин читала безмовно, а потім вголос:

— «…опять стал лихорадить (ім'я вона пропустила навмисне — з певного часу не могла спокійно його вимовляти)… потерял аппетит и значительно ослабел… Хотя в легких нет еще угрожающих изменений, но при зтой проклятой болезни нельзя полататься на объективные данные: бывает скоротечная чахотка.» — Час од часу вона зиркала на дочку» стежачи за виразом її обличчя» і, не помітивши будь-яких змін (лише здавалося закам'янілим), читала далі: — Больной тает, как свеча… Вдобавок, он еще охрип…»

Леся слухала, тримаючись за ріг столу. Очі її були напівзаплющені.

— Подумай, Лесю: кому потрібна така жертва? Поїдеш, намучишся, змарнуєш здоров'я… Дочка обернулася.

— Може, й так. Я про це зовсім не думаю. Ти ж знаєш, я люблю приносити саме такі безкорисливі жертви.

Вона заходилася складати папери.

— А про нас — про мене, про батька — ви коли-небудь здумаєте? — Ользі Петрівні, виднот урвався терпець. — Ми що ж, гіршого вам зичимо?

Лариса підступила до матері.

— Навіщо ти завдаєш сама собі жалю? Чи ми вже справді такі невдячні? — їхні погляди стрілись, і Леся не витримала, пригорнулась до неньки. — Прости мене, люба, я інакше не можу… Я мушу їхати. Його треба рятувати.

— Що ж дасть йому твоя присутність? — вже лагідніше мовила Ольга Петрівна. — Хіба не ясно, що це вже кінець?

— Але ж лікар пише про можливе поліпшення. Ось послухай, ти, видно, не дочитала. — Леся схопила листа, відшукала потрібне місце: — «…Может бьіть, й действительно ему станет лучше, когда установится зима». Чуєш?

— Я певна, що він сам у теє не вірить.

— І все-таки я поїду.

— Що ж, силою тебе не втримаєш. От тільки з грішми зараз сутужно.

— Мені до цього не звикати. Краще збери мене в дорогу.

— Навіть батька не дочекаєшся?

Леся промовчала, їй самій хотілось порадитися з батьком, та коли-то він повернеться з того Колодяжного?

— Розкажеш йому, мамочко, він зрозуміє. І не думайте, нічого зі мною не станеться. — Нею дедалі більше оволодівав неспокій. Спочатку вона старанно укладала речі у валізу, а потім хапцем почала скидати туди білизну, книги, журнали. Рахітом спинилася: — Мало не забула! Як тільки Брокгауз надішле літературу, негайно направте мені… Мабуть, на адресу Мержинського… А Ліля, як приїде, хай сходить до Бердяєва, попросить для мене щось до теми «Народництво в Німеччині».

— Збираєшся там працювати?

— Муситиму. Ти ж знаєш — я заборгувала «Жизни» статтю про новітню соціальну драму.

— Гляди, надірвеш себе.

— Не бійсь. — Лариса Петрівна оглянулася по кімнаті. — Ніби все.

— Візьми ж хоч їсти що-небудь. Такий світ, а ти з порожніми руками. Нащо ж його все потім купляти? — Мати поспішила на кухню, і там одразу заметушилися, застукали дверима.

Невдовзі до будинку № 97, на Маріїнсько-Благовіщенській, підлетіли новенькі парокінні глабці. Візник гречно привітався до жінок, які вже чекали його, молодшій, що накульгувала і здавалася надзвичайно чимось ураженою, допоміг сісти, і санки знову рушили засніженим бруком.

Не доїжджаючи Галицького базару, вони круто повернули ліворуч і раннім присмерком помчали до вокзалу.

Лариса Петрівна прибула до Мінська надвечір. Погода стояла на диво тепла. Капало з дахів, наче весною. Зраділі раптовій відлизі горобці зграями пурхали між людьми, зухвало хапаючи з-під ніг то насінину, то кришку хліба; деякі, очевидно, ті, що наїлися, нехотя хлюпалися в калюжах, брижили й так неспокійну од вітру каламуть.

До квартири, де мешкав Мержинський, дісталась не швидко. Це була майже околиця міста, з поганим, грязьким під'їздом. Будинок належав тіткам Сергія Костянтиновича. Його, вже тяжко хворого, перевіз сюди батько.

Біля хвіртки Лариса Петрівна зустріла Еліасберга. Лікар повертався од хворого.

— Як він там, Борисе Михайловичу? — запитала з тривогою, ледь привітавшись. — Йому не краще?