Николай Олейник - Леся

Лариса Петрівна і Мержинський стояли, вражені незвичайним видовищем.

— Чи не здалося нам? — стиха мовила Леся. Сергій Костянтинович підійшов і простяг до квітки

руку.

— Жива! — Він підклав під її пелюстки пальці, і її квітка похитнулась. — Ходіть сюди, гляньте на її стебло.

Стебельце у квітки справді було незвичайне — товсте, покрите малюсінькими волосинками-голочками.

— Диво, та й годі: така мертвечина, така суворість — і раптом ніжна, майже неприродна краса.

— Зірвемо?

— Що ви? Нехай росте.

— А я хочу для вас… на пам'ять.

«На пам'ять… О друже! Знав би ти, як увійшов ти мені в серце. Не квіткою і не дарунками коштовними, не пестощами — скромністю своєю та людяністю, лю бов'ю щирою до всього земного і неземного, ненавистю до неправди, що запанувала над світом. І не треба мені іншої пам'ятки — довіку світитимуть мені твої очі, вчуватиметься твій голос, твоя хода».

— То як? — знову перепитав Мержинський. — Не ми, то хтось інший зірве. Не вікувати ж їй тут? — Він висмикнув квітку і подав Лесі. — Забув, у якого народу є звичай: хлопець, коли він хоче одружитись, повинен розшукати щонайкращу гірську квітку. Леся зашарілась, опустила повіки й промовчала. Вони стояли, милуючись гірським пейзажем і морем, що голубіло неосяжною широчінню і десь далеко-далеко зливалося з обрієм.

— Уже сутеніє, Сергію, — вона вперше назвала його на ім'я, та, здається, він не помітив цього — говорив, захоплювався квіткою, а її, що була зараз найближче, почуттів не розумів.

— Будемо їхати. — Він знову взяв Ларису Петрівну під руку. — Цікаво, як називають цю квітку?

— А от ми зараз спитаємо.

Проте й татарин-візник не знав її назви. Він тільки покрутив головою і сказав, що вперше бачить таку дивну квітку.

— Тоді я назву її, — мовила Леся, — ломикамінь. Як, підходить?

— Справді, вона таки варта цього наймення.

— Поставлю її в себе на столі — як символ нескоримості, твердості… Хай нагадує і цю подорож, і вашу

увагу — Леся не докінчила думки: Сергій Костянтинович узяв її руку, поцілував сухими, спраглими устами.

— Спасибі, Лесю. Я теж не забуду. Мов оцей ломикамінь, пробиватимусь до сонця, до світла. — Він стиснув її слабеньку долоню і так тримав у своїй — теплій та ніжній.

Назустріч їм пливла дорога, за тернами — дуби, явори, а там знову горді, непорушні кипариси, духмяні магнолії, пишні лаври, в'юнкий та міцний своїми обіймами плющ…

XIII

Майже рік, як вона в цьому добровільному і водночас вимушеному засланні. Промайнули літо і осінь, схо дить зима. Природа знову розкриває свої незліченні скарби, знову манить, знов розпалює в душі вогонь неспокою, творіння, шукань.

Леся переглядала один за одним щойно одержані листи.

В Києві — масові арешти. Аж в астраханські степи заслали Кривинюка, їхнього доброго приятеля. Що ж, це все-таки ліпше Лук'янівки. От тільки Ліля — вони, здається, кохаються — так і не бачилася з ним: не встигла повернутися з Криму.

Мама турбується про її «Блакитну троянду», пише, ніби Заньковецька збирається грати в ній Любу. Це було б дуже добре, кращої од неї української артистки зараз і не знайти…

А це, чий же це лист? Із Львова? Невже Франко?.. Він! Сповіщає про заснування «Літературно-наукового вісника» і запрошує до співробітництва. Отже, він на неї не гнівається за ту коротку публіцистичну суперечку з приводу українців Желябова і Кибальчича в російському революційному русі! Звичайно, вона має рацію: тільки спільною боротьбою можна добитися волі і правди… Іван Якович це зрозумів, вона певна. І ніхто із львівських літераторів не симпатичніший їй од Франка. Хіба що Павлик? Ні скоріше обидва однаково їй рідні по духові… А жаль усе-таки «Життя і слова». У «Віснику», напевне, Грушевський навряд чи допустить друкування матеріалів про робітничий рух. Та й автура там буде, з усього видно, не та.

Але ж спасибі — не забув Іван Якович. Треба негайно йому одписати, подякувати.

Леся відклала коротке Франкове послання і взяла інший конверт. Вона ніколи не читала кореспонденцію вибірково, кожен лист цінний, за кожним — близька їй людина.

Цей був із Мінська, од Мержинського. Всього-на-всього третій, відколи поїхав Сергій отоді, восени. Що там у нього, як?

Лариса Петрівна швидко розірвала конверт, пробігла нерозбірливо написані рядки. Він знову хворий, скаржиться на кляту недугу, що під'їдає здоров'я, не дозволяє (і в такий час!) віддатись роботі. Вона уявляє його стан, його муки — душевні й фізичні. Він же спокійно ані долежить» ані посидить.