Николай Олейник - Леся

З допомогою Окуневського Леся взяла в тимчасове користування піаніно, їхня кімната перетворилася на своєрідний музичний салон. Всі суперечки — від того, чому в Венери Мілоської немає рук, до передвиборної «угоди» народовців з австрійським урядом — закінчилися співами. Виявляється, у цих лисів, як жартома назвала Леся галичан, досить мелодійна музика. І Миколу Віталійовича вони знають незгірше. А Ніжанківський, Вахнянин і, зрештою, оцей Гриневецький, котрий так охоче зголосився писати музику на її «Русалку», — то таки гарні митці.

Леся напівлежала на вузенькій канапці, переглядала щойно куплені газети. Гуляти більше не хотілося, та й погода чомусь зіпсувалась: зранку було морозно, сухо, а це враз одпустило, на вулиці заблищала вода — справжня тобі весна!

Газети забиті різними оголошеннями (навіть призволеннями до шлюбу та заочними освідченнями), проте на першому місці рясніють заклики, красуються портрети лідерів політичних партій і тут же — багато-обіцяючі слова з їхніх гучних виступів та промов перед виборцями.

Австрія обирала парламент. Це було видно не тільки з газет. На вулицях, у кафе, театрах, навіть у готелі, де мешкали переважно приїжджі, — всюди говорили про вибори. Кампанія саме переживала ту стадію, коли до неї хоч трохи були причетні маси. Бо пізніше, коли вже діло дійде до призначення членів уряду, ні народовцям, ні угодовцям, ні радикалам робить буде нічого. Там справу вирішуватиме його цісарська воля…

Тож, поки не пізно, поки була хоч найменша надія, партії сперечалися, ганили одна одну, на всі лади вихваляючи свою політику, свою тактику.

І все задля того, роздумувала Леся, щоби з п'ятисот чоловік один (лише один!) міг проголосувати!

IX

В Любитові поїзд стояв недовго, і Франко ледве встиг позсаджувати малих та вивантажити взяті в дорогу речі. Тепер усі ці клуночки, валізки, складені на скриньку з білизною і притулені одне до одного, лежали чималою купою.

— Ото набрали на свою голову, — бідкався Іван Якович і поскубував короткого рудуватого вуса. — Що будемо робити, Олю?

— Або я знаю, — обізвалась дружина. На вулиці показалась однокінна підвода. Низенька черевата конячина сумирно брела, похнюпивши голову. З-під її лапатих копит раз у раз пахкала клубками курява.

— Гов, чоловіче! — вийшов назустріч Франко. Кошлата бараняча шапка заворушилася, товсті шкарубкі пальці, що ледь виглядали з подертих рукавів свитини, спроквола сіпнули віжки.

— Та стій же, бодай ти лоп! — крикнув селянин, хоч та, кого це стосувалося, і не думала рухатись.

— Далеко їдете? — спитав Іван Якович.

— Ет, їзда наша. А вам куди тре'?

— До Колодяжного. Тут, кажуть, близенько.

— Та близько… Ну, то сідайте, чи як? — Селянин закинув віжки на люшню і, поки Франко ходив по речі, сяк-так розправив на возі сіно. — Мать, у гості до Косачів, — не то ствердив, не то запитав він уже за селом.

— Вгадали.

— Тут нікуди більше. — Він помовчав, поки минули калюжу, і ні з того ні з сього додав: — Бабі моїй на старості добра закортіло. Причепилася: їдьмо та й їдьмо… Куди? Аж у той… як його… Та куди оце їдуть усі.

Франко згадав, з яким обуренням молода Косачівна писала в своїй кореспонденції про поневіряння переселенців на сході, і сказав:

— У Сибір, певне?

— Ото-то… їдьмо, та й годі! А я кажу: «Лучше тутки згину, ніж маю волочити свої кості по світу. Ліпше там, де нас немає…»

Франко слухав, мрійними холоднуватими очима дививсь перед себе. «Скільки їх, безправних, знедолених, тиняється по світу… Коли б зібрались усі та стріпонули панів — пір'я з них полетіло б…»

Змовк і візник, задумався. Десь зачепила та розмова найпотаємніші струни його старечого серця — і от слухав тепер їхню невтішну мелодію, коб не чужі на возі, то й замугикав би в тон їй — повільно, неголосно…

— Ми й не спитали, Іване, як тут, чи не лютує хвороба яка, — порушила мовчання Ольга Федорівна.

— Леся написала б, — заспокоїв Іван Якович, але для певності запитав: — Не чули, дідуню, пошесті тут немає ніякої?

— Чом немає? — ніби ждав цього питання старий. — Дивіть, як мене висушила, наче в'язове лико. Ольга Федорівна стурбовано глянула на чоловіка.

— А що ж то за хвороба така? — допитувався Іван Якович.

Селянин повернувся, пильно глянув з-під насуплених кошлатих брів на подорожніх, на Франкові стоптані черевики і лиш потому сказав:

— Неправда. Куди не подайся — скрізь ця холера клята… Так уже змагає людей, що куди тим сухотам… Тільки не бійтеся, вона вас не рушить.