Николай Олейник - Леся

— Та годі-бо, Йване, — кинув Павлик, вибравши зручну хвилину.

— Коли ж серце розривається, як подивлюся та послухаю наших консерваторів. Ви, Лесю, даруйте мені сей тон. Аби не боліло, то й пощо говорити? Михайлові он не подобається — в нього душа м'яка.

— Ну й дразливий же ти! Інший уже давно порвав би з тобою.

— Про іншого я, може, і не сказав би, а про тебе скажу, бо знаю — витерпиш… З іншим я, може, і говорити не став би.

— Бачте, Ларисо Петрівно, які ми друзі, — звернувся Павлик. — Ради бога, не беріть з нього приклад.

Леся усміхнулася, згадавши, до яких суперечок доходять вони на своїх вечорах, і мовила:

— А ви, прошу вас, не зважайте на мене. Ми з вами одним миром мазані.

— От бачиш! — зрадів Франко. — А ти з своїм примиренням. Хто ж, як не ми самі повинні вчити молодь? Не віддавати ж й барвінським та романчукам? Досить і так уже наплодилося отих, як писав Тарас, моголів. Хіба ж од них ждати народові справжньої літератури? З гнилого дерева не зробиш доброго ціпа… То, кажете, — звернувся до Лесі, — у вас так само бувають суперечки? Об чім же ваші спори?

Леся розповіла про «Плеяду», про захоплення молоді демократичними ідеями.

Франко і Павлик слухали її, не перебиваючи.

— Добре було б, Ларисо Петрівно, — сказав Павлик, — аби ви шукали в Києві певних людей. Нам треба надійних, особливо в Києві.

— Я певна, що виконаю ваше прохання, — не задумуючись, відповіла Леся. — Мені вельми прикро, що здоров'я ставить мене весь час на од шибі активного громадського життя. Але знайте: коли трапиться яка рискована робота, я буду вашим найпершим і найбезпечнішим помічником.

— Діло не так і в здоровлі, Ларисо Петрівно, — сказав Франк. — А вашу згоду ми приймаємо. Можете не сумніватися — роботи вистачить на всіх. Головне, нам треба налагодити перевезення нелегальної літератури.

— Я готова стати в пригоді.

— От і гаразд. Будете їхати назад — дещо візьмете. Тільки — гов: про нашу умову нікому ні слова. Леся кивнула головою.

— Ну, а щодо ваших поезій мушу сказати, що за останні кілька літ ви зробили помітний крок. — Франко вдарив об коліна руками, і Леся тільки тепер помітила, які в нього витерті штани. — Не будемо зараз вдаватися до аналізу ваших поезій, — вів далі Іван Якович, — але на шляху ви стоїте правильному. От хоч би взяти цикли «Подорож до моря», «Кримські спогади», котрі ви мені переслали, а надто «Сопіга зрет зрего!».

— Так-так, — втрутився Павлик. — То річ сильна і характерна.

— Вирізняються вони поглибленим розумінням життя. А це, замітьте, головне. Література єсть життя. Це найправильніший кодекс справжнього митця. Життя — передовсім. Що воно зв'яже, те й буде зв'язане, а що воно розв'яже, те й буде розв'язане.

— Здається, пора б вам уже і про збірку подумати, — додав Павлик.

— Боюсь, нічого ще збирати.

— Не кажіть, є сильні штуки, — заперечив Франко. — Михайло має рацію: при поверненні додому зложіть увесь свій доробок і шліть нам.

— І чим хуткіше це зробите, тим ліпше… для загальної справи, — додав Павлик.

— Взагалі добре було б, щоб ви і ваші друзі взялися пропагувати все, що є гарного, розумного в нашій літературі. Народові підсовують таку убогу, натикану гнилими ідейками літературщину, що хоч сили наші й нерівні, хоч і перепадає нам, але не протистояти їй не можемо!

Франко підійшов до столика, щось там записав і став, задивився на засніжений двір.

— Гадаю, що й це буде нам під силу, — стиха мовила Леся, — бо, правду кажучи, коли я слухаю проповіді, що «житія святих» розвивають у літературі дух героїзму, то мені самій хочеться зайву свічку в хаті засвітити, щоб ясніше було.

— Отже, домовились? — не то запитав, не то ствердив Франко.

— Так, — чітко відповіла Леся. — Alea jacta est! 13

— Жереб кинуто, — повторив Франко.

VIII

Вернутися б зараз назад, у Колодяжне, і писати, писати. Стільки думок і чуттів народила ота коротка зустріч у Львові.

А от доводиться їхати. За Львовом — Тарнів. За Тарновом — Краків… Гаї змінюють поля, поля змінюють гаї… Гори, долини — засніжені, білі. Чужі.

У Відні Косачів мав чекати Теофіл Окуневський. З його дочкою Ольгою Леся познайомилася ще в Києві, де вони разом навчалися музики.

Дівчата розсталися кілька років тому, і Леся ніколи не гадала, що доля знову пошле їх одну одній назустріч. Та, видно, недарма кажуть: гора з горою не сходиться, а людина з людиною — неодмінно.

Величезний Північний вокзал у Відні був геть заповнений людом. Одні приїздили, інші товпилися до вагонів — кудись їхали, а поміж усім цим снували товстопикі, вусаті жандарми в начищених до блиску гостроверхих касках.