Николай Олейник - Леся

— Авжеж, чому б тобі не прогулятися? — підтримав Франко.

Жінки хутко зібралися і вийшли.

Леся відчула себе якось незручно в чужій кімнаті. Вона підійшла до шафи, але взяти звідти нічого не наважилася. На письмовому столі аркуші паперу, теч-ки. «Мабуть, з рукописами, — подумала Леся. — От би заглянути туди хоч одним оком». На середині столу лежало кілька аркушів, списаних, видно, недавно, перед їхнім приходом. Твердий, нерозбірливий почерк. «А закреслень зовсім мало, — відзначила Леся. — Не те що в мене».

— Підглядаєте? — перервав її роздумування Іван Якович. Він і Павлик виходили за жінками і саме нагодилися.

Леся ствердно кивнула.

— Хочу зрозуміти вашу манеру, ваш стиль.

— Це природно. Кожному молодому хочеться заглянути в тайники творчості старших. Михайле, — звернувся Франко до Павлика, що захопився саме газетою, — годі тобі малюнки роздивлятися, давай ліпше тим «Кур'єром» розпалимо дрова.

— Так він же свіжий, учорашній. Певне, ще сам не читав?

— Хоч би й сьогоднішній. Свіжості в ньому стільки, як у старому зужитому смітті. Одна балаканка, та й годі. — Він узяв подану Павликом газету, зібгав її, запхав під дрова і запалив. — Хоч горить файно. Це теж користь. — Стоячи навколішки, Франко роздмухував у грубі огонь. Коли розгорілося, він поставив коло груби три стільці. — Сідайте. Колись, як будемо живі та здорові, може, біля справжнього каміна посидимо, а поки хоч так. Про що все ж ми з вами почали, Лесю? — Франко насупив кошлаті рудуваті брови. — Ага, згадав! Про манеру і стиль… Ну, те, що ви хотіли зовні все це побачити і збагнути, гадаю, жарти. Самі чудово розумієте. Найліпше промовляють про митця його твори. — Іван Якович поправив у грубі дрова й додав: — А вашу манеру і творчу фізіономію я, здається, пізнав. Однак в останніх ваших поезіях надто багато стогону, мук та страждань. Що це, ваша доктрина? Леся замислилась.

— Справді, — мовила згодом. — Зараз я в думках переглянула написане останнім часом, і це питання таки виникає. Той біль і смуток є виразом певних обставин.

— Я чом питаю… — вів далі Іван Якович. — Для людини, обдарованої гарячим почуттям і палкою фантазією, це страшенно небезпечно. В такому стані не раз навіть дуже сильні натури ламалися і безнадійно попадали в болото песимізму.

— Певний, що з нашою добродійкою цього не станеться, — мовив Павлик.

— Дай-то, боже… На загал маю вам сказати, що я більше вірю в таланти поступові, котрих розвій іде звільна. Бувають такі, котрі блиснуть, мов метеор, одним-двома творами, а все дальше їх існування — то вже повільне згасання.

— Це більш стосується тих, котрі приходять в літературу дозрілими людьми, — зауважив Павлик. — Панну Лесю це хай не турбує, її талант, видно з усього, міцніє рік од року, що, певно, є продуктом упертої праці.

Леся сиділа заслухана в розмову, їй і ніяково було, бо ж говорили про неї, і заразом хотілося слухати й слухати цю спокійну товариську бесіду.

— Говорите ви про мене чимало незаслуженого, — сказала, — та коли вже зайшла об цім річ, скажу: працювати мені таки справді важко. День пишу, а три лежу. Бува, доходить до скреготу зубовного… Проте не писати не можу. Інколи вже й кину, щоб одпочити, та минає день-другий — і настає просто якесь божевілля.

— Тота нам'єтність, Лесю, буває у всякого митця, — завважив Франко.

— Юрба образів не дає мені спати: мучить, як нова недуга, — вела далі Леся. — І тоді приходить демон, лютіший над усі мої недуги, і наказує писати… І я пишу.

Чоловіки засміялися.

— А він не вказує часом, що саме писати? — жартував Павлик.

— Це вже справа сумління.

— Ось вона, Йване, твоя далекоглядність. Леся, бач, має діло із духами, а ти тут цілу теорію розвів о талантах, індивіді…

— Коли й так, — підхопив жарт Іван Якович, — то її дух скрупулятний, незлий.

Щирість і невимушеність розмови викликали Лесю на відвертість. Здавалося, нікуди вона й не виїздила, а зібралися оце в Колодяжному чи в Києві увечері і гомонять собі потихеньку.

— Взагалі ж не писати я не можу, — розповідала. — Коли в мене радість, що буває надто рідко, чи смуток, то враз ніби вогонь загоряється в серці.

— А без цього, Лесю, — Іван Якович поклав на її худеньке плече руку, — і немає справді мистецьких творів. Усе, що написане з холодним серцем, не варте і торби січки… Через те й кричимо на всіх перехрестях, що немає у нас літератури. — Він трохи підвищив тон, видно, це питання хвилювало його давно і неабияк. — Так, нема! Замість неї поки що крики, сварки та нікчемні повісті, в котрих справжнього життя, правди й дотепу — як на пустій видмі колосків. Чи, може, оті немічні віршики про природу, засушену в бібулі, і про почуття, законсервовані в спіритусі, може, їх назовемо літературою? Але гов! Се підпеньки, що ростуть на здрухнілих пнях, плісень, що вкриває гниле багно, але не пахуча, цвітаста мурава…