Николай Олейник - Леся

Ольга Петрівна і Леся вийшли і стали оддалік. Ні вони Окуневського, ні він їх не знали. Тому, як було домовлено, Ольга Петрівна витягла й тримала на видноті останній номер «Зорі» — по цьому Окуневсь-кий має їх пізнати.

За якийсь десяток хвилин до них справді підійшов високий, у довгому сірому пальті й циліндрі чоловік і, стримано всміхаючись, показав такий же номер журналу.

— Пані Косачева, панночка Леся? — запитав він, щоб пересвідчитись остаточно.

— Так, — відповіла Ольга Петрівна.

Окуневський чемно привітався, і одразу його бліде, з чорною — клинком — борідкою і короткими вусами обличчя набрало нового вигляду.

— А я вже думав — не приїдете. Народу стільки… Ну, ходімо…

Окуневський покликав носія і повів гостей до виходу в місто.

Надвечір'я, що поволі спадало на верхів'я дерев і високі шпилі ратуші та костьолів, робило місто якимсь непривітним, холодним. Чи від утоми, чи від цього першого неприємного враження було важко на серці, надокучливими здавалися допитування Окуневського — про дорогу, про Київ, про здоров'я…

Лунко цокотіли по бруку коні, і ті звуки чомусь нагадували Лесі ритмічний і такий же до нудоти одноманітний перестук вагонних коліс. «Додому, додому, додому», — віддавалося те цокотіння в думках. Гнітючими здавалися просторі, красивої архітектури будинки, за якими не було нічого видно, високі пам'ятники, що виринали з темряви мало не на кожному кроці, ажурні арки під'їздів… Хотілося швидше добратися до житла, впасти, забутися від усіх цих переїздів.

— Дунай… Лесенько, під нами голубий Дунай! Мама в захопленні. А від чого? Чим тут захоплюватися?.. Леся кинула погляд на річку. Яка ж вона, скажіть, голуба? Каламуть — і тільки.

— А цей міст — чуєш, Лесю? — його збудували кріпаки Розумовського.

— Розумовського?

— Еге ж. Коли він був російським послом у Відні. Он якою ціною створювались усі ці багатства, уся ця пишнота! В уяві одразу постали ватаги полтавських, київських, чернігівських кріпаків, які на плечах своїх несуть з усіх усюд до Дунаю каміння, зраненими руками вкладають його, а могутні хвилі, ніби граючись, зносять усе те, збивають немічних з ніг, руйнують їхню працю.

Хто його знає, може, з тих пір і побуріла у Дунаї вода, розбавлена потом і кров'ю кріпацькими… А он скільки понад берегом заводів та фабрик! їх теж будували мозолясті руки. Хай не полтавські, чернігівські, так галицькі, волинські, а все одно ті, яким бракувало шматка насущного.

Глухо прогуркотів під колесами міст, мов обзиваючись голосами далеких отих будівничих, коляска ще кілька разів повертала праворуч, потім ліворуч і зрештою зупинилась перед будинком з величезними яскраво освітленими вікнами.

— Приїхали, — мовив Окуневський.

Поки зносили речі, Леся встигла обдивитися вестибюль, перемовитися з швейцаром — старим чоловіком у голубій, розшитій золотом лівреї і трикутному капелюсі.

В готелі розкішно: картини, шафи з книжками, золочені люстри, мармурові, застелені коштовними килимами, сходи.

— Ця розкіш чомусь гнітить, — сказала Леся, як тільки Окуневський пішов, побажавши їм доброї ночі.

— Завжди в тебе якісь незрозумілі примхи. Бідність вражає, багатство — гнітить…

— Хіба не можна було найняти скромніший номер?

— Ти ж знаєш: Відень — світове місто, сюди з'їжджаються знатні особи… От коли ми поверталися з Флоренції, од дядька Михайла, то зупинялися в самому центрі. Там ще розкішніше.

— А я цим не захоплена. Красиво, але ж, як подумати…

— Ну, гаразд, годі, — перебила мати. — Філософії на сьогодні досить. Я теж стомилась.

Поки мати розкладала речі та милувалася з вікна містом, Леся вмилася, випила принесену служницею каву і шмигнула під перину. Стомлена дорогою, заколисана гомоном чужого міста, вона швидко заснула.

Отак воно буває часто. Те, що спочатку видається поганим, при уважнішому знайомстві кращає, а на що сподіваєшся — повертається проти тебе ж самого. І мама, і Окуневський таки мають рацію: місто справді чудове! Десь-то вже вона тоді, першого дня, дуже стомилася, що ніщо не милувало зір, і десь, видно, доля готувала їй новий жарт.

Як не є, а справи пішли своїм трибом. Більрот, оглянувши її та обмацавши довгими холодними (аж досі бридко!) пальцями, прийшов до висновку, що ніякої операції не потрібно. Він наклав на стегно гіпсовий бандаж, а оце вже днів кілька тому замінив його апаратом. В апараті таки зручніше — можна нагинатися, і нога майже зовсім перестала боліти. Погано тільки, що апарат важкий і під час ходіння в ньому аж гаряче, багато не набігаєшся. Та й то сказати: скільки можна тинятися без діла по отих театрах, кафе та вулицях! Все оглянуто, все переслухано. Гаразд, хоч студенти не дають сумувати — приходять, розпитують, охоче розповідають про свої літературно-мистецькі справи, а то — вовком вий.