— Авжеж, авжеж, — підтакнув Франко. — А як же ви лікуєтесь, діду?
— Е-е, були б то ті ліки.
— А ви шукайте їх.
— Шукаю, сину… та дарма.
— Гуртом треба, громадою.
— Авжеж, твоя правда.
…І знову мовчання. Порипує віз на вибоїнах, стомлено пирхає конячина.
Опівдні Леся сіла за збірку. Ну й дивний же він, цей Франко, приїхав, не встиг привітатися й одразу з докором: чом до журналу нічого не вислала, чому збірку не подала, як домовлялися?.. «Нашій літературі так бракує справжніх талантів, а ви, яка може зробити багато для її розвою, не цінуєте часу…»
«Не цінуєте». Як гірко слухати! Вона б ні дня ні ночі не знала, аби здоров'я. А то що його зробиш, коли життя буває не любе?
Леся перечитувала поезії. Кожен вірш вона знала напам'ять, проте уважно вдивлялася в рядки свого дрібного письма, мов шукала в них чогось нового, незнаного.
…Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть думи сумні!
Було приємно зустріть ці рядки, перечитати їх. Це ж про них сказали Франко і Павлик тоді у Львові: «Хай усі ваші поезії, Лесю, будуть такими пристрасними».
Багато дала їй та зустрічі Минуло вже кілька місяців, а вона й досі пам'ятав ту щиру розмову…
В кімнату долинув дитячий гамір, і Лариса Петрівна відірвалася од роботи, виглянула у вікно.
Стежкою до будиночка прямував оточений дітворою Іван Якович. В руках він тримав невеликого кошелика.
— Панно Лесю! — гукнув Франко, помітивши її. — Ходіть-но гляньте на мій вилов. Файні в'юни у вашому озері.
Леся вийшла.
— Коли ж це ви встигли?
— Е-е, добрий рибалка завжди знайде час. В'юни звивалися, пищали, але ніяк не могли вислизнути з цупких Франкових пальців.
Рибу віднесли на кухню, а Франко, у високих мисливських чоботях, позичених у Петра Антоновича, в старенькому тіснуватому піджачку, зайшов до кімнати.
— Гарно у вас: затишно, зелені стільки, простору. А я от ніяк не стягнуся на хатину. Дружина вже й докоряв, та й сам бачу — треба, а що поробиш? — Він пройшовся, став біля письмового столика, прочитав: — «Україно! Плачу слізьми над тобою…» Серцем сказано… Одначе мушу вам зауважити, Ларисо Петрівно: не сліз нам треба. Доволі вже їх вилито. «Втопить всіх імператорів би стало», — як писав Тарас Григорович.
Леся сиділа, поклавши хвору ногу на низенький ослінчик, і уважно слухала.
— Взагалі ж, — казав далі Франко, — останні ваші поезії — се такий голосний та страшющ стогін примученої душі, якого не чулося давно.
— Пишу, бо не можу мовчати. Душа болить.
— Чимало розвелося в нас віршомазів, котрим нічого не варто сьогодні хвалити одних, назавтра — дру гих. їм аби гроші. А справжній митець має студіювати, шукати основу, на котрій виростає і щоденне горе, і великі ідеальні стремління до свободи та рівності… Де правди не згас промінь пишний, там треба шукати любові та миру…» Так, здається, у вас?
— Навіть напам'ять знаєте? — зніяковіла Косачівна. — Була б я дужа… а з оцими-о кайданами далеко не підеш.
— Слово правди, Ларисо Петрівно, то грізна зброя. І байдуже, хто її вигострив: велетень чи хвора, слабосила дівчина.
— Для мене це вельми істотно.
До воріт підкотила парокінна коляска. З неї вийшли Петро Антонович з дружиною і Ольга Федорівна. Малі кинулися їм назустріч.
— Он вони де! — зраділа, помітивши у вікні чоловіка, Франкова.
— Надворі так гарно, а ви сидите, — мовила Ольга Петрівна.
— Я щойно з рибалки, завітав до панни Лесі показати в'юнів.
Косач і Франко сіли осторонь, біля вікна, а жінки хвалились покупками.
— Тобі, Лесенько, нову валізку в дорогу купила, — показувала Косачева. — І парасольку… Бо ж на півдні тепер спека.
— Спасибі, мамочко, — дякувала дочка.
— Ти знову погано себе почуваєш? Ляж одпочинь, — турбувалась мати.
Покликали до вечері. Франко пішов перевдягатись, а Ольга Петрівна з гостею допомогли Лесі лягти. Косачева звеліла подати дочці вечерю в постелю.
Гостей помістили у великому будинку, в одній з кімнат, що вікнами дивилися в садок.
Та коли після вечері стали розходитись, Іван Якович запитав:
— А сіно у вас, Петре Антоновичу, є? Люблю спати надворі.
— Ще ж холодно, — зауважили жінки. — Весна хоч і рання, та непривітна якась.
— Нічого, здоровте буде, — мовив Іван Якович.
— Ну, тоді і я з вами, — підтримав гостя Петро Антонович. — Давай нам, Олю, рядна, ковдру і ще що там.
— Ото мені чумаки? — сплеснула руками Косачева.
Читать дальше