Николай Олейник - Леся

— Яке пояснення?

— Питають, яким чином Франко опинився в Коло-дяжному?

— Ну от, я ж казав, що це так просто вам не обійдеться.

— Та ну їх, зрештою, під три чорти! — махнув рукою Косач.

Повз них пройшов гурт селян з клунками за плечима. В одному з дядьків Франко впізнав Блощука. Він плівся позаду, важко спираючись на сучкуватий костур. Селяни зупинилися трохи осторонь, познімали важку свою ношу.

— Таки поїхав? — звернувся Іван Якович до Косача. Той мовчки кивнув.

— Іване Яковичу, — попросила Леся, — друкуйте скорше отой мій допис, щоб хоч трохи зупинити цю повінь. Вони ж згинуть там.

— Неодмінно, Лесю, надрукуємо. Вони стояли й дивилися, як переселенці, випереджаючи одне одного, кинулись до вагонів.

— Поволокли свої кості по світу, — сумно сказав Іван Якович.

Леся дістала хустинку і, стріпнувши нею, витерла злегка набряклі червоні повіки.

Це, мабуть, єдине місце у світі, куди вона прагнула і куди досі не могла потрапити. Все чекала слушного часу, нагоди, а вони ніяк не приходили.

Була неділя. Невеличкий старий пароплав, на який Леся сіла в Києві зранку, прибув до Канева надвечір. Пасажирів повідомили, що зупинка триватиме кілька годин, бо треба щось там полагодити. Леся, яка мала намір переночувати в Каневі і їхати далі іншим пароплавом, вельми зраділа цій нагоді.

Підніматися крутими сходами було важко, і час од часу вона зупинялася, оглядалася навколо. Он-он уже й могила, і високий хрест видніється на тлі голубого, злегка захмареного неба. Швидше, швидше!.. Щось ніби тягло туди, привертало погляд, змушувало схвильовано битись серце. І воно справді-таки розходилось, здавалось, от-от вирветься з грудей. Тоді Леся знову ставала, милувалася селом, що біліло в зелені садків та дібров.

«Убогії села сумні, невеселі…» — згадалося. Справді, здалеку ніби й нічого, а вона ж знає, що за тими садками та біленькими стінами — горе й нужда нероз-раднії. Як і колись, за життя Тарасового…

Стежиною минули кілька чоловік, і Леся поспішила за ними.

Ось і могила. Високий горбок, густо порослий травою, хрест. Оце й усе. Леся застигла, боячись навіть заговорити, аби не порушити врочистої тиші.

Коли пізніше вона розповідала про ці хвилини Михайликові, то, що саме думала, що відчувала тоді, — так і не могла пригадати. Стояла, дивилась, і все. Потім нахилилася, зіпершись на кийок, поцілувала могилу. Так, так, це вона пригадує добре — поцілувала землю, поцілувала траву…

А потім ще підійшли прочани, поклали біля хреста невеличкий віночок із прив'ялих степових квітів. І Леся згадала, що зробила непоправний гріх, приїхавши сюди отак, з пустими руками. Вона почала й собі шукати, з чого б зібрати хоч невеличкий букетик, та квіток поблизу не було.

А люд валом валив — одні до могили, інші назад. Малі й старі, батьки й діти. Ось один із них — високий, зігнутий, ніби підмитий водою явір, — поклав на траву торбу, став навколішки, помолився на схід сонця і сів, знесилений, на моріг.

Леся пройшла повз нього, глянула пильно у висуше не вітрами обличчя, всіяне глибокими зморшками.

— Сідай, дочко, — запросив старий. — Бачу, й тобі нелегко ходить по світу… Сідай. — Він навіть одкинув край свитини, даючи місце.

— Спасибі, діду. Я не втомилася.

— А здалеку мандруєш?

— Із Києва. А ви?

— Не питай. Що перекотиполе, то і я. Куди вітер, туди мене й несе. У Лавру, дочко, йду. А звідки — сам не знаю. Було мене і в Таврії, і на Хортиці, і в Полтаві… і де тільки не носило старого.

Чомусь у неї особливий потяг до бувалих людей. І, певне, вже до кінця віку залишиться в неї особлива повага до старих, зношених життям людей. Та й вони до неї обзиваються, немов бачать у Її очах приязнь.

— Кажеш, із Києва? Знаю, знаю це диво-місто. От скільки не топчу землю, а туди тягне. Так я ото помандрую та й повертаю на Київ. — Він глянув знизу вверх на хрест, на могилу і поманив Лесю ближче до себе. Вона сіла поруч на траві, витягнувши вперед хвору ногу.

— Давно це в тебе? — співчутливо запитав старий.

— Давно. Вважайте, з дитинства. Дід скрушно похитав головою і, прихилившись до Лесі, прошепотів:

— Гадаєш, даремно вони поклали той камінь? — показав рукою на важку кам'яну брилу, що лежала на могилі Тараса, оглянувся довкола і мовив: — Бояться. Щоб люди ножів отих не дістали — бояться.

— Яких ножів, діду?

Старий пильно глянув на неї і додав:

— Ножі тії — чуєш? — там, коло Тараса, лежать. Нагострені. І сокира теж там. Як умирав Тарас, то звелів положити їх коло себе. «Коли треба буде, — сказав, — одкопаєте і візьмете». От вони й бояться тепер, щоб люди не дістали тих ножів, і камінь оцей навалили. Та ще й вартують щоночі.