Николай Олейник - Леся

«Серед молоді чимало занепадницьких настроїв. Їх викликали арешти й заслання. Декотрі подумують, чи не краще переждати цю бурю десь у надійному затишку… То чи не могли б ви, Ларисо Петрівно, написати щось проти цього?»

Ці слова, сказані їй на останньому зібранні Тучапським, знову зринули в думках. Справді, проти цього варто виступити. І не тільки варто — необхідно!

Леся встала, підійшла до етажерки, де серед інших стояло кілька новеньких книжечок, взяла один томик.

— «На крилах пісень», — прочитала вголос. — От і вийшла, народжена в муках та безсонні, перша збірка. Далека ж ти, поетко, од землі, од людей. Крила, пісні… Ніби й цінять тебе, а коли вчитатися в твоє писання, — бідне воно, ой яке іще бідне!

Леся взяла книжечку і в задумі почала гортати. «Надія»… «Конвалія»… «Сафо»… Знову «Надія»… «Подорож до моря»… «Сім струн»… «Кримські спогади»… Оце й усі атрибути: крила, пісні, струни, спогади… А де ж сокира, де меч, що здійма вражі голови з плеч, де «к топору зовите Русь»?.. Ну, є тут кілька годящих поезій, а життя он яке багате на болі й страждання, на боротьбу?

У двері постукали, раз і вдруге, і тільки тепер Леся згадала, що вдома вона сама, що мама з меншими пішла до Лисенків.

Встала, м'яко постукуючи гумовою п'ятою апарата, відчинила двері.

— Галя?! — здивувалася, побачивши перед собою Ковалевську, — Та ти ж у від'їзді?

Ковалевська щільно причинила двері, приклала палець до уст.

— Не кричи, — мовила спокійно, — стіни теж мають вуха. В тім-то й річ, що мене в місті нема. — Вона стомлено сіла не канапку, уникаючи сонця, що так і рвалося крізь шибки. — Я сіла, а ти збирайся. Та хутко. І не допитуйся: куди та чого. Збирайся, і все.

— Ну й ну, — тільки й відповіла їй Леся. Вона швидко дістала з шафи легеньке пальтечко, наділа капелюшок і стала.

— Тепер ходімо.

На вулиці взяли візника і покотили Бібіковським бульваром униз, повз Галицький базар, на Святошино.

Леся, звичайно, догадувалася, куди везе її Галя, — та давно вже обіцяла познайомити з Ювеналієм Мельниковим і його школою. Про цю школу, чи то пак — слюсарню, організовану на зразок описаних у романі Чернишевського кравецьких майстерень, Леся чула багато. Одні — і таких була більшість — схвалювали це починання, вбачали в ньому зародок нових суспільних відносин, інші вважали школу даремною затією, з якої вийдуть хіба що добрі ремісники, слюсарі, котрі потім робитимуть відра, лагодитимуть самовари і чайники для того ж таки «вищого світу».

Та які б там скептичні просторікування не розходились, школа-майстерня жила. Від легальних читань у ній перейшли до недільних лекцій та бесід про події в імперії та за кордоном, про політичні права, освіту і поліпшення життєвих умов трудящих.

Таких шкіл і гуртків у місті ставало все більше. І все більше виходило з них не стільки вмілих майстрів, як відмінних пропагаторів нового, початого Марксом і Енгельсом вчення про комунізм. Мов святиню, несли в маси оті слюсарі, кравці, ливарники, чоботарі ідеї соціалістичної перебудови світу. Натхненні, вони запалювали, гуртували народ і кликали до борні за краще майбутнє. З невеличких іскорок поволі, але незгасно розгорялося полум'я, що зігрівало надіями серця трудівничі.

Доїхавши до Святошина, до перехрестя доріг, далі пішли пішки. Малопомітними стежинками добралися до Сирецького лісу і десь усередині його відшукали зарослий ліщиною видолинок. За першими ж кущами їх зупинили, запитали пароль і спрямували далі.

В центрі видолинка, на невеликій галявині, вже були люди. Одні сиділи на рутвянім килимі, інші стояли групами і розмовляли.

Галя підійшла з Лесею до одного гурту. Вона просто і, як здалося, трохи навіть грубувато, по-чоловічому подала всім руку і відрекомендувала подругу:

— Оце нова наша товаришка, Лариса Косач.

— Або?.. — запитав невисокий, з довгим, посрібленим густою сивиною волоссям чоловік.

— Або — Леся Українка, — додала Галя.

— Гадаю, так буде краще, — стримано посміхнувся сивий і подав Лесі худорляву, зчорнілу в долоні (мабуть, од металевого пилу) руку: — Мельников.

— Ювеналій Дмитрович, — додала Ковалевська.

— Для повноти анкети — можна й так.

Про Мельникова Леся вже чула, знала, що побував на засланні і повернувся звідти ще більше переконаний у правоті своїх поглядів.

Та тут, виявляється, і Луначарський, котрий теж цікавив її не менше, і Віра Григорівна, а отже, десь поблизу і Тучапський… Справді, ледве встигла Лариса Петрівна обмінятися кількома фразами, як з ліщини вийшли і попрямували до них двоє. В одному Леся одразу ж пізнала Павла Лукича. Він був у тому ж капелюсі, тій легенькій тужурочці, в котрій приходив тоді до Ковалевських.