Николай Олейник - Леся

— Він теж недавно з тюрми.

Хіба вона питала про це у Віри Григорівни? Певне, та сама вирішила сказати.

Мержинський говорив недовго: кашель зовсім знеміг його. Сергій Костянтинович затулив рота хустинкою, обличчя його побагровіло, очі налилися слізьми і пойнялися ще яскравішим блиском.

Сходку оголосили закритою, робітники невеличкими групками підходили до Мельникова, Павла Лукича, обмінювалися якимись книжечками, брошурами і розходились — поодинці, по два зникали в гущавині.

Десь воркувала горлиця, вистукував дятел, в лагіднім промінні, наче дитина в купелі, пливла небом хмаринка…

Та раптом од міста долинув могутній голос заводського гудка, заглушив чарівні звуки весни. Він лунав довго, мов кликав кудись в інший світ — і далекий, і невідомий…

XII

Наче й не багато минуло тих літ, а скільки подій на тернистій життєвій дорозі. Одружились Михайло і Шура (от уже несподівана пара!), написано нові поезії, п'єси, оповідання… Демонстрації, обшуки, арешти… А ще ж і ота ганебна для всіх чесних людей коронація Миколи II. Сам бог відає, скільки ця подія вточила їй і так слабкого здоров'я! Особливо лицемірство отих плазунів-писак, що курили фіміам російському катові. Треба ж уродитись і жити отаким — без серця, без душі, без власної гідності. Ганьба, та й годі!..

Проте найуразливіша з-поміж усіх подій цього часу — смерть дорогого Михайла Петровича. Ось уже скільки минуло років, а перед її очима, чи закриє їх, чи розплющить, зжовтіле, все в зморшках обличчя, геть посивіле волосся, довга, на півгрудей, сивувата дядькова борода… Скінчилися незгоди, суперечки, страждання. Навіки змовк голос, назавжди перестало завмирати в жалях по рідному краєві невгамовне серце. І вже не почує вона ні жартівливого «Леся-Сафо», ні сердечних порад, ні суворих, але щирих осудів… Коли б хоч не була на той час біля нього, не торкалась його рук, його речей, може, не так було б жалісно. А то ж (десь уже все життя на таких різних контрастах) — чудова Софія, квітуча, оточена буковими гаями та полонинами, сповнена шуму сріблястих потоків Владая і — недуга, щоденне згасання, нарешті невблаганна, немилосердна смерть…

Хто відає, може, і вона їде оце в останні свої мандри, може, отут, на випаленій сонцем, потрісканій далекій землі знайде собі вічний спочинок. Хто знає?.. Все може бути. Бо доки ж то зноситиме її серце, доки витримуватимуть нерви всі оті операції, кровні і безкровні, всі оті процедури, од яких її вже просто нудить і кінця яким, видно по всьому, нічого й ждати? Є ж таки якась міра, якась межа?..

Ні незаймана краса Південного Криму, ні раптова свіжість, ні навіть увага коханої тіточки Олени, доля якої колись спричинила написання першого вірша, — ніщо не радувало Лесиного серця. Думки полонили, сповнили її душу знайомими вже напіврозпачем, байдужістю, бажанням єдиного — спокою.

Леся сиділа мовчазна і лише зрідка, коли товстий, балакучий пасажир, що раз у раз підскакував напроти, вигукуючи: «Море! Дивіться, море!» — виглядала в маленьке, затягнене легкою завісою ранкового туману віконце. Машталір, якого Леся ще не встигла розгледіти, бо виїздили рано, на світанку, не гнав коней, і коляска м'яко котилася розмитою дощами кам'янистою дорогою, заколисувала. Двічі, а може, й більше задрімала сидячи, і тоді, наче марево, перед її очима зринали то зовсім далекі, то, навпаки, недавні, свіжі картини життя. Десь ніби співали, вигойдуючись на довгих березових косах, чарівні мавки; веселий гурт молоді водив купальські таночки… Місячні ночі у Гадячі, сріблястий Псьол… А то раптом привиділись київські вулиці, якісь крики… І все це поглинав могутній заспокійливий шум! Який він приємний, лагідний! Так тільки гомоніли їй могутні дуби. Одначе — що ж це, хто співає їй колискову? Леся розплющила очі: на віконці вигравали ясні сонячні промені, а поруч, за десяток метрів, шуміло море. Здавалося, вони їдуть по ньому, білогриві коні везуть їх у якусь казкову країну, де мир, і спокій, і відрада для душі.

Хтось прочинив дверцята, і гомін моря линув у тісну коляску. Розвіялись галюцинації (останнім часом вони почастішали). Леся навіть запропонувала вийти зустріти світанок. Візник порадив, що найкраще це зробити на горі. Він гукнув на коненят, замахав над їхніми спинами довгим батогом, і під колесами зашурхотіла дорога.

Коляска насилу виїхала на підгір'я, спинилась. Пасажири посходили.

— Ялос! Ялос! — загукав, показуючи рукою вперед, неспокійний попутник. — Так назвали місто прадавні греки, — пояснив він. — Вони пливли морем, довго блукали в тумані, а коли одного ранку побачили зелений берег, радо закричали: «Ялос, Ялос!..» Відтоді й пішло. Ну, а наші вже переінакшили і з Ялоса зробили Ялту.