Николай Олейник - Леся

— Лихо мені з ними! — скаржилась Ольга Петрівна. — Вірите, не можна нічого сказати супроти: як візьмуться обоє, то хоч тікай.

Леся почервоніла під пильним Франковим поглядом і, сором'язливо опустивши очі, вела далі:

— Коли всі будуть клопотатися тільки власними болями — кінця цьому лихоліттю і не чекати.

Іван Якович при цих словах нетерпляче поскубував короткого рудуватого вуса.

— Здається мені, Ольго Петрівно, що ваш брат, а мій добрий приятель Михайло Петрович Драгоманов помиляється: Леся таки знає життя. Що не кажіть, а знає.

— Та не хваліть ви її, — завважила Ольга Петрівна. — А то ще загордиться.

— Сказати правду про людину — підтримати її, — мовив на те Іван Якович.

— І що ти за господар, Іване? — обізвалась дружина. — Люди з дороги, промерзли, а ти з розмовою. Запрошував би краще до столу.

— Маєш рацію, Оленько, газда з мене абиякий… Та що я вдію? З розумними людьми рідко доводиться стрічатися… А сісти нам недовго. Подавай скорше на стіл.

Ольга Федорівна постелила настільника, поставила самовар. Франко допомагав їй, жартував, хоча в погляді його більше було задуми. Він приніс із кухоньки майстерно вирізьблену з дерева хлібницю і обережно, щоб не впустити жодної кришечки, почав краяти хліб.

— Прошу, сідайте, частуйтеся, — запросила господиня.

— А чим частуватися? — перепитав Іван Якович. — Що то за частування без чарки? — Він вийшов на кухню і незабаром повернувся з невеличкою пляшечкою в руках. — Недавно в мене були земляки, то оце передали… Сливовиця на меду. — Він налив потрошку, сів біля Ольги Петрівни. — За нашу стрічу і за ваше, Лесю, здоровля.

Та не встигли випити, як у коридорі зашаруділо.

— Кого там біг післав? Пождемо. Двері широко розчинилися, і до кімнати зайшов бородатий чоловік.

— Я так і знав, що це Михайла нечистий несе, — мовив Іван Якович. — Ну й щасливий же ти, Михайле: навіть чарка без тебе не п'ється… Проходь швидше, в нас гості.

Михайло мовчки роздягся, повісив пальто і велику хутряну шапку — видно, він часто бував у цій господі.

— Добривечір, — вклонився чемно. — Пані Ольга! — здивовано розвів руками. — Якими вітрами? В таку негоду…

— Він у нас, — Франко показав на гостя, — щоби ви знали, мерзляк, — і додав, звертаючись до Михайла: — А поглянь лише, хто з Ольгою Петрівною!

Гість, помітивши за столом дівчину, запитав:

— Ваша?

— Атож.

— Тоді — Леся… вгадав? — І сам поспішив відповісти: — Ну, звісйо, вона… Леся, наша нова поетка! Високе чоло, біляве личко — одразу видно Косачів рід. Ну, драстуйте, Лесю. Радий бачити вас у наших краях. — Він підійшов, поцілував Лесі руку, від чого та зашарілася.

— Це, Лесю, і е той самий Михайло Павлик, — пояснив Франко, — котрий так захопився вашими віршами, що скоро зведе нанівець усіх інших поетів.

— Ай справді! Чого варте оте сюсюкання деяких, навіть мужчин? — озвався Павлик. — А це ж сила! Послухайте:

За правду, браття, єднаймось щиро.

Єдиний маєм правий шлях,

Єдину, браття, всі маєм віру,

Єдине серце у грудях.

Покажіть-но мені, в кого з сучасних авторів е такі рядки! — Павлик переможно подивився на присутніх. — Мовчите? Тож-бо.

— Я ж казав, — засміявся Франко. Павлик присів на вільний біля Лесі стілець, охоче підсунув до себе чашку з чаєм.

— О, та ви багато живете! Варення, сливовиця…

— Спасибі, Ольга Петрівна привезли, — відповіла Франкова.

— Не вірте їм, Михайле Івановичу, — поправила Ольга Петрівна. — Моє тільки варення. У нас же, знаєте, все своє. Влітку — що тої малини кругом, вишень, позьомок!.. Не полінуєшся — на всю зиму вистачить.

— Приїздіть до нас уліті, побачите, — підтримала матір Леся.

— А й справді, — звернувся до дружини Франко. — Поїдемо, Ольго. Відпочинеш на лоні природи… І я трохи одійду од щоденного клопоту.

— Тобі вже одразу і їхати, — докірливо мовила Ольга Федорівна. — Час уже своє що-небудь мати, не тинятися по чужих кутках. — Голос Ольги Федорівни затремтів, і Леся тільки тепер згадала, як скаржився в своїх листах Іван Якович на поганий стан здоров'я дружини, на те, як її нервовість шкодить йому в роботі. А Ольга Федорівна враз уся загорілася, в очах заблищали сльози, в руках дрібно затремтіло блюдце.

Пробули довгенько. Приємно було сидіти у теплій кімнатці. Зрештою Ольга Петрівна встала, подякувала за гостинність.

— Лесю, ти, певне, побудеш тута, а я вийду до міста, — звернулася до дочки. — Дещо треба докупити в дорогу.

— Заждіть, і я з вами, — обізвалась Ольга Федорівна.