Николай Олейник - Леся

— Кому надамо перше слово?

— Гадаю, дівчатам, — запропонував Зюма.

— Одразу видно — джентльмен, — похвалив його Михайло Петрович. — Звичайно ж, так.

— Почнемо з поезії, — додала Шура. — Виступай, Лесю.

Леся завагалася.

— Що ж, сестро, на тебе падає вибір, — заохочував Михайло.

— Починай, Лесю, — просили друзі.

Подякувала за честь, неспіхом ступила до столу, стала поруч Михайла, зітхнула і враз гордо закинула голову.

На шлях я вийшла ранньою весною

І тихий спів несмілий заспівала,

А хто стрічався на шляху зо мною,

Того я щирим серденьком вітала:

Непевна ж путь, мій друже, в нас обох, —

Ходи! Шлях певний швидше знайдем вдвох.

Вірш захоплював щирістю.

Простими словами розповідала авторка про свій нелегкий, хоч ще й недовгий, життєвий шлях. Це була сповідь перед власною совістю, перед товаришами» перед майбутнім.

Коли я погляд свій на небо зводжу —

Нових зірок на ньому не шукаю,

Я там братерство, рівність, волю гожу

Крізь чорні хмари вглядіти бажаю, —

Тих три величні золоті зорі,

Що людям сяють безліч літ вгорі…

«Знову братерство, воля, — думав Славинський. — Вона, видно, занадто кохається в політиці. Для справжнього митця це шкодить. Мистецтво є мистецтвом. А коли воно стає політикою — втрачає свою принадність… Треба з нею якось поговорити — заради ж її таланту… Хоч, видно, це даремна буде розмова: вона — фанатик. От хоч би взяти щойно прочитані рядки:

Чи тільки терни на шляху знайду,

Чи стріну, може, де і квіт барвистий?

Чи до мети я певної дійду,

Чи без пори скінчу той шлях тернистий, —

Бажаю так скінчити я свій шлях,

Як починала: з співом на устах!

І чим тільки тут захоплюватися? Яка тут поезія?» — в думках дивувався Славинський, спостерігаючи за присутніми. Та все ж, щоб не бути білою вороною й не викликати нову неприязнь, пан Максим і собі спроквола заплескав у долоні.

— Ну, знаєте, після цього я просто не відважусь сьогодні виступати, — шепнула Шура подругам.

— Сильно, Лесю! — захоплено вигукнув Зюма. — «Бажаю так скінчити я свій шлях, як починала: з співом на устах! І поетично, і зміст глибокий… Ти, Шуро, — звернувся він до Судовщикової, — маєш рацію. Я чув твою репліку.

— В такому разі нехай Лариса Петрівна, — обізвалась Галя, — прочитає ще дещо з своїх поезій.

— Чому мені така особлива честь? — заперечила Леся. — Нехай читають усі. Вона хотіла сісти, але тут знову втрутився Михайло»

— Е, ні, Лесю, так негоже… Воля більшості — закон. Не змушуй чекати і ще раз просити тебе.

Погляд її упав на Старицького — Михайло Петрович підбадьорююче кивнув головою.

— Читай «Contra prem spero!», — підказав Михайло.

— Це теж, друзі, новий вірш… «Без надії сподіваюсь!». Я написала його в тяжкі для мене хвилини…

І знову розмірене лунав Лесин голос, і знову в задумі притихли товариші. Здавалося, то ніби їхні думки, наче їхніми болями жила ця слабосила юначка. «Чи то так у жалю, в голосінні проминуть молодії літа?..» Хіба тільки її хвилювало це питання? Хіба кожен із них не виголошував у години життєвої скрути:

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть думи сумні!

Здавалося, вона випитала в них заповітні думки, і от, будь ласка…

голос її з кожним рядком Ось вона ніби з викликом.

Читання надихало Лесю, міцнів, ставав виразнішим. закінчила:

Так! Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!

«З неї таки вийдуть люди, — думав Михайло Петрович. — Уже, власне, вийшли… а скільки впевненості, волі, ніби це не хвора двадцятирічна дівчина, а велет».

Леся скінчила й стояла, мов чекала вироку товаришів. А його не було й не було, навіть оплески, як першого разу, не зривалися, — тільки мовчання й глибока задума.

Зрештою Микола Васильович устав, підійшов до Лесі і потиснув їй руку.

— Спасибі, Лесю, — мовив стиха. — Надзвичайно. Чуєте? — звернувся до присутніх. — Правильно сказав Франко: після Шевченка й Некрасова я вперше стрічаю таку сильну поетку.

Хтось заплескав у долоні, всі одразу загомоніли. Тільки Славинський сидів ні в сих ні в тих. Після Лесі так ніхто й не наважився читати. Микола Васильович, захоплений почутим і підохочуваний дочкою, погодився продекламувати щось із Некрасова»

— Коли вже Некрасова, то давайте про «неистового Виссариона», — запропонував Михайло.

— Гаразд, — пристав на те Ковалевський.