— Прошу вас, — не витримала-таки Ольга Петрівна, — прошу вас пояснити, у чім річ?
Євецький усміхнувся одними лише очима і перейшов до справи:
— Гаразд… Нам стало відомо, пані Косачева, що ваш син, Михайло Косач, студент університету святого Володимира…
Її здогадка таки була правильна, їм усе відомо. Оті червоні необачні слова молодості дійшли до їхніх вух.
—…був одним з організаторів вечора збору коштів, — закінчив Євецький.
Ольга Петрівна нервово відкрила замшевий ридикюльчик, дістала хусточку і витерла спітнілі долоні.
Вони в неї завжди пітніли, як тільки починала хвилюватися.
— І що ж ви бачите в цьому протизаконного? — запитала в жандарма.
— Але ж, вельмишановна пані, вечір було заборонено… До того ж е підозра, що саме ваш син — слово честі, мені просто не віриться! — був учасником негідного вчинку щодо особи самого ректора.
— Ну, пане підполковник, — образилась Ольга Петрівна, — за все, що вам здається або може здаватися, ні я, ні мої діти відповідати не збираємось. У тому, що Михайло був того самого дня серед своїх друзів, нема нічого поганого.
— Ну, а коли не тільки син? — глянув спідлоба Євецький.
— Що ви хочете цим сказати?
— Нічого, як ви зводили зауважити, особливого. Я просто хотів повідомити пані, оскільки вона, видно, не знає, що в університетських заворушеннях брала участь і її донька… — Він висунув шухляду, глянув, очевидно, на захований там од стороннього ока папірець… — Лариса Косач.
— Дякую. Але моя дочка, хай буде відомо панові, тяжко хвора. Вона майже нікуди не виходить.
— О! Не турбуйтеся, пані, — і в голосі Євецького почулися нотки іронії, — нам відомо і це. Але того дня вашій доньці, бачте, полегшало і вона таки була біля університету. Зрештою, нам відомо також, — голос у Євецького потвердішав, — що у вашій квартирі часто збирається гурток, який іменує себе «Плеядою» і який переховує нелегальну літературу.
Так он які справи! Живе людина, радіє, сумує, а того й не відає, що хтось ревно стежить за кожним її кроком, ніби на клубок намотує всі її вчинки, щоб потім вивернути отак і копирсатися в них…
Леся, її кохана, нещасна донечка! Як сприйме все це Петро, що він скаже?
Думки блискавично спалахували в голові, від них Ольгу Петрівну кинуло в жар. Що діяти? Мов чайка, над гніздом якої закружляв яструб, Ольга Петрівна шукала засобів, щоб відгородити дітей од лиха.
Євецький, помітивши її хвилювання, подав склянку води (чого доброго, ще зомліє і доведеться отут з нею возитися). Косачева надпила трохи і заспокоїлась.
— От що, пане слідчий, — вирішила й вона піти напролом, — моїм дітям ніхто не заборонив мати друзів, зустрічатися з ними, гуляти… І навіть побіля університету. А в тому, що в місті непорядки, не їхня і не моя вина.
Ольга Петрівна підвелася, даючи зрозуміти, що не бажає далі вести цю мову.
Встав і Євецький.
— Як знаєте, пані Ольго, як знаєте… мій обов'язок — попередити вас.
— Я можу йти?
— Будь ласка, прошу. — Він встав і поспішив провести її до дверей. — Раджу все-таки не забувати нашої розмови, — сказав наостанок.
Ольга Петрівна не відповіла. Як тільки переступила поріг і дихнула свіжим повітрям, перед нею враз постали всі можливі наслідки цієї справи: і позбавлення Петра Антоновича служби, звільнення сина, і переслідування, якого досить зазнав брат Михайло, нарешті, втрата авторитету…
Розмова Ольги Петрівни з Михайлом і Лесею відбулася десь опівдні, як тільки Михайло повернувся з університету, а ввечері того ж дня «Плеяда» зібралася в Судовщикових, на Лабораторній. Ганни Іванівни якраз не було, вона поїхала на кілька днів до знайомих у Гадяч, і молодь, щільно позачинявши двері, задумалась над одним-єдиним: хто проговорився і що робити?
Що робити?
Це питання випливало з усього, що сталося, воно вимагало негайного вирішення.
— Михайлові і Лесі, я гадаю, на певний час треба відійти від громадської роботи, — першим вискочив Слави нський.
— Я певний, що Новицький нагородив би тебе за таку пораду, — одразу ж заперечив Михайло. — До речі, чи не ви, пане Максим, — він перейшов на «ви», — розбазікали все це? Скажу відверто: на інших у мене підозри немає.
— Справді, Михайле! — підтримав Зюма. — По всьому видно, що його робота.
Славинський раптом почервонів, навіщось зняв і почав протирати пенсне.
— Parole d'honneur, — ледь чутно пробурмотів він.
— А ти по-нашому, — перебив Зюма.
— Не розумію, Михайле, навіщо так різко? — втрутилась Шура.
Читать дальше