Николай Олейник - Леся

Белинский был особенно любим…

Молясь твоей многострадальной тени,

Учитель! Перед именем твоим

Позволь смиренно преклонить колени!

— Занадто високодумно! — не витримав Славинський, як тільки Микола Васильович закінчив.

Всі оглянулись, і в тому погляді було німе здивування, запитання, на яке Славинський поспішив відповісти:

— Нічого дивного, панове. У Некрасова є справді тальяновиті поезії, альє й чимало в нього риторики, гольої польїтики. — Він повторив, злегка іронізуючи: —«Тьі нас гуманно мислить научиль…» Виходить, не бульо ні Софоклья, ні Арістотелья!

— Виходить, пане Славинський, — різко обірвала його Леся, — що ви так же погано розумієтеся на античному, як і на сьогоднішньому. Інакше б ви знали, що історія рухається вперед, що вона народжує нові протиріччя, нові ідеї…

— Пан Максим, з усього видно, далекий од нашої політики, — додала, стримуючи хвилювання, Галя. Тиха і спокійна, вона враз стала рішучою, гнівною — такою Леся бачила її вперше.

— Joli, — вдавано спокійно мовив Славинський і додав: — Я, панно Ковальєвська, переконаний, що польїтика не є доброю порадницею музи.

— Wirkrich? — в тон йому іронічно запитав Михайло. — Яке ж, по-вашому, покликання музи?

— Природа, кохання, — зіронізував Зюма.

— Зітхання, — докинув Нестор.

— Годі-бо вам, — зауважив Старицький.

— А мені здається, — Шура постукала цигаркою об попільничку, — даремно ми напосілися на пана Максима. Справді, до чого вся оця наша розмова?

Леся й Михайло переглянулися. Це було несподівано. Шура, яка не підтримувала подібних сентенцій, — і раптом такий сюрприз. «А все це товаришування з отим паничем», — подумала Леся, а вголос мовила:

— Десь там, у розкішних вар'єте, в цигарковому диму та винних випарах, мораль пана Максима, хоч і не ним вона вигадана, була б сприйнята на «біс», а тут… і йому неприємно, бо нема співчуття, і нам незручно…

— De grace! — вигукнув Славинський. — Коли це серйозно, я можу залишити…

— Ну навіщо так?! — поспішила уладнати справу Шура. — Леся погарячкувала.

— Аніскілечки!

— Char me! — схопився Славинський. — Аdieu! Він підбіг до вішалки, схопив капелюха, абияк накинув його, вискочив, метнувши на Лесю недоброзичливий погляд. За ним поспішила Шура.

— Ну й нехай! — відрубав Михайло. — Я давно відчував неминучість цієї розмови. — Він зачекав, поки всі вгамуються, і додав: — 3 усього видно, друзі, що будуть між нами й розходження, і суперечки. Дев'ятнадцяте століття кінчається, а нове народжується в муках, у борні. І нам, не комусь іншому, бути її учасниками.

— Дехто, правда, воліє переждати цей непевний час, — додала Ковалевська.

— Поле, щедро засіяне Шевченком, Чернишевським, Некрасовим, починає потроху зеленіти сходами, — вів далі Михайло. — І хоч палять його чорні невблаганні бурі — сходи щоразу буйнішають. Час і нам уже одпи-хати свого човна, яке б там не було море. Може, ми попливем перші не дуже-то просто, але більше сорому сидіти, ніж блукати навіть.

— Нам випадає доля першими пускатись до хвилевої пристані у далеку плавбу. Хоч, певне, кінця її ми й не побачимо, проте зоря нам ясно світить, і ми дамо тому човнові потрібний керунок у далеку чудову путь. І він таки дійде своєї мети. І тоді на щасливому березі згадають нас — перших керманичів на великому морі великого діла…

Того вечора Ольга Петрівна довго ждала своїх неслухнянців. А молодь гуторила.

Вишневі віти тяглися з саду, заглядали у вікна, ніби прислухалися до тієї розмови, мов сторожили її од поганого ока.

VII

Відень то й Відень. Зрештою, їй однаково. Аби здоров'я, аби одужання. Хоч надії на це уже й немає, та вона ладна зробити все — не задля того, аби лиш не згинути, а щоб жити людиною, не скрипучим деревом, котре два віки стоїть, та обидва без користі. От кілька місяців провела в Криму, і хоч лікарі категорично забороняли працювати, все ж писала, читала, листувалася.

А тепер везуть її до якогось фон Більрота. Ну, що ж! Шкода тільки мами. Скільки вже вона, бідна, натерпілася через неї, а кінця ж так і не видно. І чи буде він? Певне, аж тоді, коли скінчиться все: і думи, і пісні, і оці щоденні невідступні турботи.

Однак смутку на серці не було: вона якось уже звикла до свого нещастя і на диво спокійно до нього ставилась. А цього разу була навіть весела. Ще б пак! Попереду Львів, зустріч з Франком, своїм хрещеним по літературі. Скільки було в родині про нього розмов!

Постукують колеса, миготять за брудними вагонними віконцями засніжені полустанки, поодинокі деревця і дрімучі ліси, а вона вже бачить в уяві наступну зустріч, відчуває дружні потиски рук…